– Ну, в часи своєї молодості. У ті часи, коли ви були, як то ви кажете, дурним.
Омела примружив очі і скривився.
– Облишмо це, – сказав він зовсім іншим тоном. – Якби навіть так було, чому ви мені нагадуєте…
Він повернувся і повільно, важким кроком, пішов геть.
Потяг з Відня прибував о дев’ятій двадцять. Кольський вже о дев’ятій був на вокзалі. Він зателефонував у клініку і попередив, що спізниться на годину. В кіоску купив кілька троянд і стояв з ними на платформі. Він соромився цих троянд і здавався кумедним молодиком, який чекає на кохану з квітами.
Насправді він не знав, чого він сюди прийшов. Це не мало жодного сенсу. Слід було проігнорувати депешу Ніни. Що їй стрілило в голову, щоб повідомити його телеграмою про час свого приїзду!
У будь-якому разі він міг прийти на вокзал офіційно, без жодних дурних квітів. Просто для того, щоб привітати дружину начальника. Добре було б навіть узяти з собою когось із молодших колег.
«Що вона собі уявляє, – подумав Кольський. – Напевно, їй здається, що я закоханий в неї. Мушу їй сказати просто в очі, що це не так».
Тієї миті йому здавалось, що він ненавидить пані Ніну. По суті, почуття, які він мав до неї, були йому незрозумілі. Це була суміш страху, цікавості та досить великої дози бажання. Вона діяла йому на нерви. Вона вміла діяти на нерви. Іноді у нього складалося враження, що ця красива жінка грається з ним, як з фокстер’єром. Під час розмови з нею він відчував себе просто рабом. Своїми висловами вона ніби нав’язувала йому відповіді. При цьому ті її очі: холодні, проникливі, спостережливі. Він боявся їх. Лише коли вона прикривала їх повіками (вона це робила красиво, повільно, ліниво, зводячи зіниці догори), до нього поверталася впевненість. Коли цілувалась, вона завжди заплющувала очі. І тоді його терзали сумніви, що пані Ніна тільки вдає пристрасть. Якби вона справді його бажала, вона б давно стала його коханкою. Насправді він цього зовсім не хотів. Кольський часто виявляв якийсь страх перед тим, що, зрештою, мало статися. Страх і огиду. Він не мав доказів цього, але знав, що Ніна – погана жінка, і він відчував, що її ставлення до нього обумовлене виключно спортивним інтересом.
Тим не менш, йому ніколи не вистачало сміливості, щоб їй сказати про це відкрито. Перед від’їздом вона досить часто зустрічалася з ним: два-три рази на тиждень. Вони разом ходили на прогулянки – до парку Лазєнки чи Ботанічного саду. Коли була негода, вони гаяли час у кондитерській.
Якось пані Ніна сказала:
– Завтра приїду до вас. Хочу побачити, як ви живете.
Кольський мусив вдавати, що дуже щасливий. Насправді він жахнувся. Купив якісь фрукти і пляшку вина, ретельно поприбирав квартиру, усуваючи всі предмети, які могли б їй видатися некрасивими. Вона мала б прийти о п’ятій і не прийшла. Близько шостої подзвонила і сказала:
– Єжи вдома, і я ніяк не можу вийти. Нам не пощастило. Ви гніваєтесь на мене?
Чи він гнівається? Кольський так зрадів, що ледь не сказав їй, що благословляє професора за те, що той сидить вдома! Він полегшено зітхнув і написав Люції довгого листа. Через кілька днів пані Ніна запросила його до себе. Позаяк Кольський знав, що в цей час Добранецького не буде вдома, він, сповнений страху, пішов. На щастя, все закінчилося поцілунками.
Кольський сам не знав, чому боїться цієї жінки. Власне кажучи, треба було використати ситуацію для легкого роману, але йому здавалося, що роман з Ніною став би для нього тривалою в’язницею. Він би опинився у цілковитій залежності від неї. І хоча вона приваблювала його своєю оригінальністю і красою, інтелектом і зовнішністю великої дами, він вважав за краще перед нею бути звинуваченим у школярській сором’язливості та наївності, ніж поводитись, як чоловік.
А тепер ці квіти. Безглузді квіти. За кілька хвилин до приходу поїзда Кольський почав озиратися, куди б їх викинути. На жаль, всюди були люди. Він, викидаючи щойно куплені квіти, не хотів, щоб його висміяли. Можливо, хтось бачив, як він їх купував. І навіть якби не бачив, то, очевидно, відразу здогадався б про мотиви такої дії. Кольський був розлючений. На додачу до всього на сусідньому пероні він помітив панну Зажецьку. Він не вклонився, роблячи вигляд, що не бачить її, але думка його приголомшила: «Природно, ця гуска зараз напише Люції, що бачила мене на вокзалі, та ще й стояв, як ідіот з квітами. Цього лише бракувало».
Нарешті потяг прибув. У вікні спального вагона стояла пані Ніна. Як завжди, як і кожного разу, вона йому видавалася набагато гарнішою, ніж той образ, який він тримав у своїй пам’яті. Вона привітала його сяючою ніжною посмішкою, значущим стисканням руки.
Панна Зажецька, як на зло, стояла навпроти і дивилася на них із дратівливою зухвалістю.
Перед вокзалом чекав великий лімузин Добранецьких. Уже в машині Кольський помітив, що не вручив Ніні квіти і ніяково м’яв їх у руках. Вона теж це зауважила. Сама простягнула руку, щоб їх взяти, і сказала:
