– Мій чоловік поїхав у маєток Ковалево, – сказала вона. – До родини Юрковських.
– До Ковалева?
– Так.
– А ви не знаєте, як це далеко?
– На жаль, не знаю. Я думаю, що ви легко отримаєте цю інформацію від людей у містечку.
– Дякую вам. Дуже дякую.
Люція вибігла надвір. У будь-якому разі потрібно було наймати коней. Оскільки майже всі жителі Радолішок християни, які займалися землеробством, вона думала, що винайняти підводу до Ковалева буде не надто складно. На жаль, вже у першого господаря її спіткала невдача. Виявилося, що, як завжди, у святковий день коні знаходяться на далекому пасовищі. Ще однією неприємною несподіванкою було те, що Ковалево знаходиться на відстані шести кілометрів від Радолішок, до того ж дорога там піщана, яку не можна подолати навіть парою коней, лише пішки.
– Є ближча дорога, – пояснив селянин. – Але тут можна тільки пішки. І це не дуже безпечно. Це буде не більше трьох верст. До Мухувки дві, а там верста чи півтори через торфовища. Якщо ви хочете, я можу послати мого Стаська.
– Ні, ні, – запротестувала Люція. – Сама піду. Я страшенно поспішаю.
– Якщо ви поспішаєте, ви можете взяти велосипед у Войдиллів. У них два велосипеди. Вмієте їздити на велосипеді?
– Вмію.
– То до Мухувки можна доїхати велосипедом. А вже пізніше через луки і торфовища – пішки. Ні велосипед, ні кінь там не проїдуть. І самій треба бути дуже обережною, бо там хтось щороку топиться. От і минулого місяця Кульманюка витягнули, коли вже голова з болота стирчала. Треба бути дуже пильним. Взимку, як мороз, там є проїзд, але зараз – то ні.
– А ви б, пане, не могли піти зі мною? – гарячково запитала Люція. – Я вам заплачу.
Селянин почухав голову.
– Ну що ж, не в оплаті справа, прошу пані. Але святковий день. Неділя. То й не випадає.
Люція подякувала за підказку й побігла до Войдиллів. Тут вона не зустріла жодних труднощів. Почувши, про що йдеться, Войдилло тут же вивів велосипед своєї невістки. Старий римар мав борг вдячності перед Вільчуром і щиро затурбувався про його здоров’я.
– Пані докторко, не турбуйтеся про велосипед. Ви можете сміливо залишити його в Мухувці, у солтиса Ягодзинського. То завтра невістка піде туди й забере.
Дорога до Мухувки вела через березові гаї, де після недавніх дощів стояли великі калюжі з мутно-глинистою водою. Перш ніж Люція проїхала півкілометра, вся була забризкана болотом. Не полегшувало їзду й те, що колеса постійно бились у коріння, яке випинало з землі, до того ж Люція не їздила на велосипеді ще з гімназійних часів і втратила вправність.
Невелике село Мухувка містилося на значному узгір’ї, яке захищало його від частих повеней у цій місцевості. Маленька річечка Лівінія, яка перетинала торфовища, під час весняної відлиги перетворила навколишні луги та гаї на справжні озера. Тепер же вона була такою мілкою, що Люція, переходячи з велосипедом брід, замочила свої ноги лише до щиколоток. У селі вона легко знайшла хату солтиса, де мала залишити велосипед.
Коли вона повідомила, що через болота хоче дістатися до Ковалева, солтис здивувався:
– Як це? Ви хочете туди йти? Це небезпечно. Особливо зараз, під вечір, коли вже темніє.
– Мушу, – відповіла вона. – Професора Вільчура покусав скажений собака. А в Ковалеві зараз перебуває доктор Павліцький і тільки у нього є ліки від цього.
Селянин сплеснув руками.
– Боже мій! Професора Вільчура покусав собака! Професора Вільчура, того знахаря?
– Так, так.
– Що живе у Прокопа Мельника?
– Того самого.
– А Боже ж ти мій! Таку людину! То, певно, ви будете тією докторкою, що то з ним разом лікує?
– Так, це я.
– От нещастя. Тут зараз дуже багато скажених псів. От нещастя! Як же я вас пущу в ту дорогу. То ви втопитесь як ніщо. Я сам не раз ходив, але коли був молодим. Я тоді знав переходи. Бо кожен рік різні. Розумієте, вода підмиває… Сьогодні я б не наважився.
Він замислився, поскубуючи бороду, нарешті гукнув у глиб хати:
– Ганнусько! Біжи зараз же по Сушкевича Антонія. Тільки жваво! Жваво, бо темніє.
Дівчинка-підліток вибігла з хати, вміло перелізла через паркан й зникла в кущах бузку. Вони чекали добрих п’ятнадцять хвилин, доки вона повернулася тим же шляхом. З вулиці зайшов Антоній Сушкевич, на якого чекали. Це був підліток з лляним білим волоссям, досить худорлявий і схожий на роззяву.
Він зняв шапку перед прибулою панею, пробурмотів: «Слава Ісусу Христу!» і посміхнувся до своїх босих ніг. Незважаючи на свято, він був одягнутий лише в лляну сорочку та штани з грубого полотна.
Солтис поклав йому руку на плече.
– Слухай, Антонію. А дорогу через торфовище знаєш?
– Чого б мені не знати?
– До Ковалева перейдеш?
– А що маю не перейти?
– А цю пані проведеш?
– А що мені не провести?
– А до ночі перейдете?
– А що не маємо перейти?
Солтис із задоволенням засопів і, звертаючись до Люції, сказав:
– Цей Антоній – найбільший волоцюга у всьому селі. Він не хоче вчитися, працювати не хоче, а по цих болотах все вишукує качині яйця, такий вже він є. Але зате ніхто краще від нього не знає ходів через болото. Це небезпечна похід, але якщо ви хочеш з кимось йти, то тільки з ним. Тільки зачекайте. Я зараз щось принесу.
