– Я говорю, а ви маєте бажання робити. А хто ви такі? Просто мимовільний інструмент фатуму, який наказує вам бути популяційно-демографічною функцією. Кустарним закладом приросту населення. Ліцензованою маленькою фабрикою, створеною для виготовлення декількох примірників подібних
Молоді сміялися, хоча мало що зрозуміли. Балаканина Омели була для них чимось надто смішним. Він сам потягнув невеликий ковток з пляшки і, підперши рукою голову, зручно розлігся у високій траві.
– Ви смієтесь, щоб задокументувати свою людяність. Справді це єдиний доступний для вас рефлекс організму, який відрізняє тварину від людини.
Донка запротестувала:
– Це неправда. Бо й звірі сміються. Наприклад, собака.
– І кінь, – додав Василь. – У Нескупій у Парафімчука є кінь, який сміється, як людина.
– На здоров’я. Нехай сміється, – вів далі Омела. – Якби ви були знайомі з класичною філософією, я б сказав вам, що винятки підтверджують правило і не спростовують його взагалі. Однак у вищому порядку сміх перестає бути ознакою людяності. У вищому порядку залишається лише посмішка співчуття та поблажливої байдужості до світу, над яким слід було б розмістити вивіску, якою Данте прикрасив браму пекла: «
– Той пан був некультурним, – рішуче сказала Донка.
– Ти вгадала, люба.
Ось так вони довгий час предражнювались, коли з боку млина долинули якісь крики. Мабуть, там щось трапилося, бо крики були тривожні. Василь першим помітив їхню причину. Великий собака мчав з боку млина, мчав стежкою над ставками. Зрозуміти значення криків було не важко. Собака був чужий, невідомий в околиці. Слина піною витікала з його пащі, хвіст мав підібганий.
– Пане Омела, втікайте! – крикнув Василь. – Це скажений пес!
– Втікайте, біжіть! – перелякано запищала Донка.
Але легше було порадити втікати, ніж вказати напрямок. Навколо був відкритий простір, власне у тому напрямку, в якому біг пес. Омела зірвався на рівні.
– Якби у мене була якась палиця!
– Тримайте – гукнув Василь і кинув весло до берега, але відстань була занадто велика, і весло не долетіло.
Собака мчав швидко. Не було часу на роздуми, й Омела, схопивши пляшку з трави, стрибнув у воду. На жаль, він не вмів плавати, а ставок у цьому місці був глибоким, тож минуло досить часу, перш ніж він виринув на поверхню. Василь саме підвів човен до того місця, де занурився Омела, і щойно голова утопленика з’явилася над поверхнею води, він схопив його за чуприну, потім за комір і втягнув у човен.
– Хай йому дідько! – лаявся Омела, пирскаючи й спльовуючи воду. – Що ж це за порядки такі, щоб скажені пси гарцювали околицею післяобідньої пори у сонячний недільний день, змушуючи громадянина, який тішиться
Дійсно, біля носа човна з’явилася пляшка. На щастя, вона була закоркована і її вміст зберігся. Однак ненадовго, бо Омела одразу перелив його у свій шлунок.
Задиханий Віталіс з великим дрином підбіг до ставка, але погоня за собакою спізнилася. З оповідки Віталіса вони дізналися, що сталося. А саме, дорогою від гостинця прийшов пес. Він зовсім не виглядав на скаженого. Деякий час крутився у дворі і раптом кинувся на Зоню, яка, на щастя, несла порожнє відро. Вона вдарила звіра по голові й так захистилася. Потім собака стрибнув у бік Віталіса і, коли два місцевих пси прибігли, він сильно покусав обох.
– Немає ради, треба буде їх вбити, – закінчив свою розповідь наймит.
– Дуже прикро, – сумно сказала Донка.
Вони причалили до берега й пішли оглянути скалічених собак.
Тим часом Вільчур та Люція вийшли з кладовища і, як завжди, окружним шляхом рушили додому, а точніше на гостинець, де мали розстатися, бо Люція мала намір піти до хворої дівчинки в Радолішках.
