– Зараз я не можу йти далі. Мені треба відпочити. Я мушу відпочити.
Але хлопець похитав головою.
– Тут не можна. Якщо довше посидіти на купині, вона потоне. Так вона влаштована. Ще трошки, а там буде таке місце, яке я знаю, де можна відпочити, бо там твердий ґрунт.
Люція насилу підвелась. Сукня стікала водою, іржавою й ніби жирною. Прилипала до ніг, гальмуючи рухи. На щастя, місце, про яке розповідав провідник, справді виявилося не дуже віддаленим. Це був острівець розміром у кілька метрів, вкритий тією ж травою, але сильно вигорілою від сонця. Люція простягнулася на ньому з відчуттям невимовного полегшення. По-перше, вона змогла відпочити, по-друге, переконалася, що цей хлопчина справді добре орієнтується і не блудить. На мить її охопила блаженна думка: звідси я навіть можу далі не йти, можу навіть тут переночувати, а наступного дня повернутися при денному світлі.
Вона лаяла себе за слабкодухість.
«Ні. Я мушу ще сьогодні. Я маю якнайшвидше бути в Ковалеві…»
Раптом її охопила тривога.
«А що буде, коли Павліцького я там не застану?»
Під дією страху, незважаючи на втому, вона підскочила і сказала:
– Йдемо далі. Шкода часу.
Провідник не зрушив з місця.
– Краще відпочиньте. Бо зараз буде ще складніша дорога.
– Як це складніша? – запитала вона ледь чутно.
Вона просто не могла уявити, щоб будь-який шлях міг бути складнішим, ніж щойно пройдений.
– Ну так, бо тут буде менше купин, то треба буде далі скакати. І зважайте на те, як скачу. Тільки спідниця вам заважатиме. Підберіть її.
Іншого шляху не було. Зрештою, присутність цього шістнадцяти-сімнадцятирічного підлітка зовсім не турбувала її. Вона підняла поділ сукні і запхнула за пояс, високо відкриваючи стегна. Насправді так було зручніше. Хлопець спостерігав за цією дією з посмішкою.
– Ходімо, – вже більш жваво обізвалась Люція. – Стає дедалі темніше.
Дуже швидко вона отримала можливість переконатися в тому, що Антоній не перебільшував, говорячи про складність шляху попереду. Справді, нічого надзвичайного немає в тому, щоб перестрибувати з одного кружальця розміром з великий полумисок на інший на відстань одного метра, але коли між цими кружальцями чорніє бездонна багнюка – це вже мистецтво. Люція найбільшими зусиллями волі утрималася від недоречного та самовбивчого бажання: заплющувати очі під час кожного стрибка. В душі вона почала молитися. Вже ні про що інше, тільки про те, щоб, ставши на наступній купині, могла скочити на берег. На твердий берег. Відчути твердий ґрунт під ногами.
– Ще далеко? – питала вона раз за разом задихано.
– Недалечко, – з непохитною стійкістю відповідав провідник.
Люція була зла на того чоловіка в Радолішках, який сказав їй, що треба пройти кілометр через болото. Гарний кілометр. Вона була впевнена, що вони вже зробили щонайменше десять.
Хлопчина раптово зупинився і підніс палець догори.
– Ви чуєте?
Дійсно, в тиші, яка панувала над торфовищем, до її вух долинув далекий звук якоїсь музики. Через деякий час вона розрізнила ритм. Хтось на гармонії вигравав польку.
– Це вже Ковалево, – пояснив Антоній. – У Ковалеві сьогодні весілля. Дочка коваля вийшла заміж за рудоволосого Міцьку, що то минулого року до Латвії на роботу ходив.
Купина ставала дедалі густішою. Однак на них ще чекала неприємна переправа через високі очерети. На тому березі болота їх росло ціле широке пасмо – важких, гострих, непідступних. Між очеретами довелося брести по коліна у воді. Ноги з задоволенням впиралися на тверде, хоч і нерівне дно, вкрите корінням очерету. Гостре листя терлося по обличчю, ріжучи шкіру.
Нарешті вони вийшли на берег. Це був луг, який м’яко піднімався до досить високого пагорба, чорного від густих дерев. Над їхніми головами темне аквамаринове небо виблискувало зірками. Люція озирнулася. Море білої імли огортало ці страшні мочарі. Вона обтрусилася. Просто не могла повірити, що щойно пережила це пекло.
Тепер вони йшли разом широкою, добре протоптаною стежкою. Міцне спортивне взуття Люції повністю розм’якло, в ньому хлюпотіла вода. Серед дерев на пагорбі мерехтіли вогні. Звуки гармонії обізвались гучною жвавою мелодією. У темряві, яка густішала, можна було розрізнити дві великі чотирикутні довгі будівлі: будівлі фільварку. Тут, нагорі, значно потеплішало.
Хлопець зупинився.
– От, прошу пані, й двір, – він рукою вказав на ряд освітлених вікон поза деревами.
Люція дістала з кишені всі дрібні монети, які мала. Тут було майже десять злотих. Вона все опустила в руку хлопцеві, кажучи:
– Це не багато, але коли прийдеш до лікарні у млині, я дам тобі більше. Дуже тобі дякую.
– І я вам дякую, пані.
– А що, ти напевно переночуєш тут, на фільварку?
– Ні, прошу пані. Піду додому.
– Як це? Знову через болота?
– Авжеж.
– Я ніколи тобі цього не дозволю. Це було б божевілля. Така густа імла і майже зовсім темно.
Хлопчина знизав плечима.
– Я б і з заплющеними очима пішов. Чи це мені вперше? Я там знаю кожну купинку, то чого мені тут ночувати?
