– Зовсім ні. Я не суджу строго вас, – змушена була усміхнутися Люція. Цей молодий чоловік видавався їй дуже приємним. Зрештою, вона була йому вдячна за його щире й живе ставлення до її справи.
Вона також спробувала завести розмову з Павліцьким. Тремтіла від думки, що той може, навіть якщо і має сироватку, не перебороти своєї неприязні до професора і сказати, що її немає. Треба було завоювати його прихильність. Це було непросте завдання, оскільки відповідав він неохоче й односкладними словами. Павліцький наїжачено сидів без всякого бажання говорити.
З огляду на те, що дипломатія не давала наслідків, Люція вирішила поговорити з ним напряму, не уникаючи чутливої теми.
– Знаєте, – сказала вона в один момент, – мені це видається дивним і незрозумілим, що ви зачаїли образу на професора Вільчура.
– Ніякої образи, – знизав плечима Павліцький.
– І все ж… Чесно кажучи, не розумію, за що. Повірте, професор Вільчур завжди говорить про вас найкращим чином. Ви навіть уявити не можете, яка ангельська душа у цієї людини.
– Я його ближче не знаю, – пробурмотів Павліцький.
– А чому? Чи думаєте, що це завдало б вам якоїсь шкоди?
– Навпаки. Це велика честь, – він іронічно схилив голову. – Честі, яку я не заслуговую.
Люція вдала, що не чує іронії в його голосі.
– До лікарні часто звертаються пацієнти, які раніше лікувались у вас. І майже завжди професор рекомендує їм продовжувати приймати ті ліки, які ви прописали. Професор вважає вас дуже гарним лікарем. Коли будувалася лікарня, він сам мені казав, що сподівається на те, що колись ви зацікавитесь нею.
– Я вважаю це зайвим, – відповів Павліцький. – Панові професору, напевно, достатньо і вас. Ніхто мене не просив, щоб я зацікавився лікарнею. А сам я не хотів нав’язуватися. Мені не подобається, коли мене хтось може назвати небажаною особою.
– Ви помиляєтесь, – енергійно заперечила Люція. – Не кажучи вже про мене, але й професор прийняв би вашу співпрацю.
– Дозволю собі сумніватися в цьому, – холодно зауважив він.
– Але чому?
Він повернувся до неї і подивився просто в очі.
– Хочете щиро?
– Дуже прошу.
– Отже, я дійсно ображений як на професора, так і на вас. Ображений на вас обох. Ви приїхали сюди, де єдиним лікарем був я. Звичайно, я не хочу рівнятися з професором. Він великий вчений, а я скромний сільський лікар. Навіть не хочу рівнятися з вами, пані, яка, практикуючись у столичних медичних закладах, неодмінно мала можливість дізнатися про новітні методи лікування та нові ліки. Але мене глибоко зачепило те, що ви обоє знехтували мене. Ви могли мною нехтувати, але виявити стільки такту, щоб хоча б цього не демонструвати!
– Побійтесь Бога! Це якесь непорозуміння! Яким способом ми виявляли до вас зневагу, якої у нас навіть близько немає?
– Дуже просто. Я вже не говорю про те, що ви мали б відвідати мене, але мені було б достатньо, якби професор написав мені записку з запрошенням відвідати його. Ні. Це було демонстративне уникнення будь-якого контакту зі мною. Ох, прошу пані. У мене є свідки цього, як я чекав на це. Я ні з ким іншим, як з паном Юрковським, не говорив про це. Він може засвідчити.
– Свята правда, – підтвердив пан Юрковський.
– Я чекав. Я був терплячим, – продовжував Павліцький. – Я подумав, що поки професор живе у млині, він вважає своє перебування у цій місцевості неофіційним. Коли розійшлася чутка про будівництво лікарні, я сказав своїй дружині: ну, тепер вони обов’язково запросять мене до співпраці… Я теж сказав це при вас, пане Вікентію.
– Атож, атож.
– І я чекав, чекав, тижнями чекав. Нарешті я чую – лікарня готова. Має відбутися освячення. І тут я раптом отримую запрошення. Я був щиро зрадів, але я дивлюся на дату і бачу, що освячення призначене… що професор побажав призначити саме на той день, коли у мене розпочався з’їзд в місті.
Люція взяла його за руку.
– Даю вам слово, що професор узагалі про це не знав…
– Я хотів би вам вірити, – з гіркотою у голосі сказав Павліцький.
– Ви мусите мені вірити.
– Але ж уся околиця знала, що я їду, і ця новина мала б дійти до вас. Мала б дійти, оскільки перед від’їздом я повідомив усіх своїх пацієнтів, що мене тиждень не буде в Радолішках і в цей час вони повинні звертатися за медичною допомогою до професора Вільчура чи до вас. І щоб не бути голослівним та довести вам, що ви з професором мали б це знати задовго до встановлення дати освячення, дозволю собі навести аж шість випадків, коли мої пацієнти зверталися до вас за порадою під час моєї відсутності в Радолішках. Отже: Ямьолковський, працівник винокурні з Віцкунів, дружина…
– Це дійсно було так, – перервала його Люція. – Однак ми думали, що ви навмисно поїхали, щоб таким чином продемонструвати свою неприязнь до нас.
Пан Юрковський повернувся на козлах і голосно засміявся.
– Оце так історія! Ну, я завжди говорив, що всі ці образи, чвари та інші витрибеньки засновані на непорозумінні.
Він так міцно ляснув Павліцького по плечу, що той ледь не впав на Люцію.
