Родос, який ще кілька років тому безуспішно тримав в облозі Мехмед ІІ, перебував від владою потужного католицького ордену іоанітів, єрусалимських лицарів ордену святого Йоана, був передовою твердинею західного християнського світу. Джем був знайомий із християнськими витязями-госпітальєрами ще раніше, бо з наказу свого батька султана вів з ними переговори. Він звернувся до них з проханням про притулок, і вони блискавично вислали по нього спеціальну галеру, яка перекинула з берега його і всю його свиту, десь тридцять осіб, на Родос.
Заколотника й претендента на престол з царськими почестями прийняли Великий магістр лицарського ордену д’Обісон (Pierre d`Aubusson), лицарі ордену і все населення острова. Великій магістр знову запевняв Джема, що гарантує йому свободу, право на притулок, і домовився з ним, що найкраще буде вибрати Францію як країну для життя, допоки йому не усміхнеться фортуна повернутися в Туреччину султаном.
Джема разом із його свитою відправили у Францію. А д’Обісон почав працювати у всіх напрямках, щоб якнайкраще використати нещасного принца в інтересах свого ордену, всього християнства, та й у своїх власних теж. Він розумів, наскільки важливий заручник опинився в його руках. Після прибуття у Францію Джема не випустили на свободу, а — в порушення даної обіцянки — тримали ув’язненим у фортецях, що належали ордену єрусалимських лицарів.
Навколо «султанового брата» утворюється клубок пліток та комбінацій, в якому беруть участь усі тодішні європейські держави, Папа і, звісно, сам султан Баязид. І Матвій Корвін, король Угорщини, і Папа Інокентій VIII прагнули заволодіти Джемом, щоб використати його як знаряддя у боротьбі проти Туреччини і Баязида ІІ. Але лукавий П’єр д’Обісон затримує дорогоцінного раба під своєю владою і за його допомогою дуже майстерно шантажує всіх навколо: і Баязида, і єгипетського султана, і Папу. Баязид платить йому велику суму за утримання Джема, а по суті за те, що він Джема не випускає й не передає іншим. Папа обіцяє йому титул кардинала, якщо він відступить Джема. Єгипетський султан дає йому значні суми. Навіть нещасна Джемова мати, яка жила в Єгипті й не припиняла працювати над звільненням свого сина, надсилає йому гроші для Джема, але вони залишилися у Великого магістра.
Ця боротьба за «султанового брата» і спритна гра д’Обісона тривали вісім років. Протягом усього цього часу Джема переводили з однієї французької фортеці в іншу, завжди під посиленим конвоєм єрусалимських лицарів. Поступово його позбавили і свити. Вкінці йому залишили всього трьох-чотирьох вірних прибічників. Всі спроби втекти і врятуватися з рук віроломних єрусалимських витязів залишаються безуспішними. Зі свого боку султан Баязид робить усе можливе, щоб позбутися того тиску, який на нього чинить увесь християнський світ за допомогою нещасного брата, що став інструментом у руках цього світу. Він отримує інформацію про свого брата від венеціанців, дубровничан, неапольського короля, він підтримує постійний зв’язок з д’Обісоном і робить йому за це різноманітні послуги. Їхні інтереси значною мірою збігаються, д’Обісону залежить на тому, щоб якомога довше утримувати Джема під своєю владою і завдяки цьому шантажувати увесь світ, а Баязидові головне, щоб його брат-суперник перебував у якійсь надійній в’язниці, а не на чолі якоїсь армії, що виступає проти Туреччини.
На восьмий рік перебування Джема у Франції — а йшов 1488 рік — дипломатична боротьба навколо його особи сягає свого апогею. У Францію прибувають посланники з усіх сторін і всі мають однакову ціль — здобути Джема. Посланець Баязида, грек і християнин Антоніо Реріко за підтримки посланника неапольського короля пропонує французькому королю і його дворянам великі суми, публічно й таємно, пропонує владу над Єрусалимом, коли Баязид переможе єгипетського султана і здобуде це місто; роздає подарунки, на які дворяни й придворні дами дуже ласі. У той же час і угорський король висилає потужне посольство й вимагає султанового брата собі, щоб із більшими шансами на успіх напасти на Баязида. А найактивнішим є посольство Папи Інокентія VIII, який, хоч уже старий і хворий, не полишає наміру направити християнських володарів у хрестовий похід проти Туреччини. І для цього йому як засіб потрібно мати під своєю владою султанового брата-бунтівника.