— А в тобі все зате — «велике», — каже сухо й знічено невеличкий чоловік, а всі навколо аж гнуться від реготу.
— От бачиш, і тут ти промазав. У мені все завелике, якщо вже хочеш знати, тому я й не годжуся. Так, і я не годжуся. Але ти, ти-и-и-и?!
Глухий бас сказав тут щось, одне-єдине коротке слово, що викликало шквал сміху.
Потім знову лунає бас. Знову про жінок і жіночу любов. Наче ні про що інше він і не вміє говорити.
— Вірменка така, як лісове вогнище: важко розпалити, але коли спалахне, ніхто вже загасити не може. Це й не жінка зовсім, а панщина. Напасть, що приклеїться до людини — і стаєш рабом її й цілої її родини. І то не лише живих, а ще й мертвих та ненароджених. З’їдять тебе, але зроблять це чесно й поштиво, згідно із законом божим. (Всі вони бога мають за панібрата). Вірменка шість днів на тиждень невмита ходить, а миється тільки на празник. І кожна з них волосата до самих очей та ще й часником відгонить.
А черкеска?
— Оце жінка! — схвально каже хтось із гурту.
— Оце? — обурюється бас, і слово його перетворюється на якесь сердите зітхання. — Це, братику, літній день, а не жінка. Літній день, коли не знаєш, що краще — земля чи небо над нею. Але тут треба бути добре підкованим. Та ніщо не допоможе, бо в цій справі навіть найкращий майстер — ламайстер. Це тобі не птиця, що коли схопив, то вже й маєш. Така не тримається біля чоловіка, переливається, як вода; і навіть коли ти її мав — то ніби й не мав нічого. Така не має пам’яті й не знає, що таке розум, душа чи милосердя. І ніколи ти не зрозумієш її законів.
І знову пролунало коротке й незрозуміле слово, що викликало гучний сміх. Фра Петар стрепенувся від думок і захотів відійти, щоб сісти подалі. Підводиться, але враз нерухоміє від несподіванки. Зі збентеженим і тихим вітанням перед ним стає Чаміл.
Так зазвичай буває. Ті, кого ми хочемо побачити, приходять не в той час, коли ми про них думаємо й найбільше чекаємо, а з’являються саме тієї миті, коли думками ми далеко від них. І нашій радості від такої зустрічі треба в такі миті ще трохи часу, щоб вона піднялася з дна, куди були затиснута, і проявилася на поверхні.
Вони відійшли подалі від сміху і крику.
— Ех, бачиш, бачиш! — сказав фра Петар першим і кілька разів, немов розгубився, повторив ці два слова, коли вони сиділи один біля одного. (Йому було в задоволення, що його радість виглядає меншою, ніж є насправді).
Далеким і давнім їм здалося їхнє знайомство, хоча й минуло всього кілька днів з часу їхньої останньої зустрічі. Парубок помітно схуд, мовби його хтось вичавив. Темні кола навколо очей стали більшими, а лице меншим, з якоюсь делікатною й тремтливою усмішкою, що наче осяювала його десь зовні, надаючи обличчю вираз легкого збентеження. Одяг на ньому був зім’ятим, борода відрослою й запущеною, а весь він став ще більше і в якийсь новий спосіб стриманішим і боязкішим.
Незвична дружба між вельможним парубком, турчином зі Смирни, і приїжджим християнином із Боснії за ці кілька днів, поки не бачилися, ніби весь час міцнішала, розвивалася й утверджувалася в цій чудній темниці, настільки швидко й неочікувано, наскільки це може бути тільки в таких виняткових умовах. І тепер їхні розмови були нічим іншим, як повільним переказуванням того, що колись вони бачили чи прочитали. (Про себе ніхто нічого не говорив). Але ці розмови відрізнялися від усього, що можна було почути й побачити навколо них. А це головне. У цих розмовах вони згаювали цілий день від рана до вечора, коли в’язні мусили йти кожен у свою камеру, з перервами ще на час, коли Чаміл ставав навколішки, щоб проказати зухр і аср. Як і до цього, більше говорив фра Петар, але й участь парубка в розмові зростала, повільно й непомітно, але постійно, хоча й тепер голос його звучав так, ніби луна якогось твердішого й рішучішого голосу, а після кількох перших слів весь час переходив у шепіт.
Таким голосом одного дня й миті (фра Петар знову ніяк не міг згадати, як і коли!) до того небагатослівний Чаміл почав розповідати історію Джем-султана. І з того часу і вже до кінця ні про що інше більше не говорив.
Привід був випадковий, або ж принаймні виглядав таким. Тихо, наче говорить про абсолютно звичайну річ, Чаміл запитав:
— А ви не натрапляли в історії на ім’я Джем-султана, брата Баязида ІІ?
— Ні, — спокійно відповів фра Петар, збуджено згадуючи Хаїмову розповідь і приховуючи сліди свого хвилювання.
— Не натрапляли… Ні?
Парубок, вочевидь, вагався. А тоді, після кількох вступних слів, які він промовляв з удаваною байдужістю, почав розповідати.
Це древня притча про двох братів у новій і величнішій формі.