— Що ж, не говори нікому, в тому числі й мені. Про таке не говориться, — захищався фра Петар, для якого набридливе й велике довір’я Хаїма було неприємним.
Це повторилося кілька разів. Фра Петар уже й звик до цього. Він поплескував Хаїма по плечі й заспокоював, завжди намагаючись надати розмові жартівливого й несерйозного тону.
— Це який? Високий блондин, він? Хіба ж ти не бачиш, брате, що він весь час напівмертвий від страху і йому точно не до цього? Той чоловік невинний, як ягня, а ти без потреби лякаєшся й підозрюєш людей.
Хаїм заспокоювався на годинку-другу, але довго не витримував і знову підходив до фра Петара, запевняв, що вірить тільки йому, й продовжував одної й тої самої.
— Гаразд, він не той, за кого я помилково — скажімо «помилково» — його сприймав, добре, але є ще й інший, про якого ти й не підозрюєш. А хто це там? Той, що стоїть біля брами, дивиться перед себе і вдає, що нічого його не цікавить? Той, що виклично оглядає всіх з голови до п’ят? Той безневинний і на вигляд майже дурнуватий? Чи, може, це жоден із них, а взагалі якийсь ще десятий? І оскільки про жодного з них не знаєш, чи є він шпигуном, але також не можеш бути певним, що точно не є, то кожен з них може бути таким. Кожен.
— Заради бога, Хаїме, облиш ці дурниці, — каже фра Петар, втрачаючи терпіння.
— Ні, ні, ви, дорогий приятелю, добра людина, тому думаєте, що кожен добрий.
— Брате, думай про добре — й добро отримаєш у відповідь.
— Хе, добро! Добро? — шепоче Хаїм з недовірою і повільно відходить з похиленою головою й втупленим у землю поглядом.
А наступного дня він знову приходив, вже з самого ранку, ніби на сповідь. І навіть коли трохи звільнявся від свого страху, все ж не міг втримати спокою. У такі миті він своїм жвавим і чимось завжди роздратованим голосом говорив про скоєну йому кривду й завдану шкоду, про людей і звичаї в своєму місті. А фра Петар завжди використовував слушну нагоду, щоб спитати його щось про Чаміла-ефенді. Хаїм ніколи не барився з відповіддю. І про речі, про які він уже все розказав, міг говорити ще довго й розлого, з багатьма новими й вірогідними подробицями. Усе це фра Петар слухав уважно, дивлячись у миршаве Хаїмове лице й високе чоло. Шкіра на тому чолі була такою натягнутою й тонкою, що з-під неї виднілися всі, навіть найменші вигини і кістки черепа, а волосся, що дивними пасмами оперізувало це чоло, було хворобливо кучерявим і сухим, наче десь біля кореня палило його невидиме полум’я.
А коли після своїх балачок Хаїм відходив, згорблений і заклопотаний, фра Петар проводжав його довгим співчутливим поглядом.
Минуло два дні, але Чаміл не повертався й не давав про себе звістки. Хаїм, який, попри свої особисті муки, встигав також усе дізнаватися звідкись чи бодай здогадуватися, пояснював це тим, що юнака тепер допитують, а в цей час підозрюваного не випускають на подвір’я, щоб не увійшов з кимось у контакт. Коли слідство завершиться і справу передадуть на розгляд суду, його знову випускатимуть на прогулянки.
Усе знав і все передбачував (хоч і не завжди точно) цей Хаїм із Смирни. У цьому випадку передбачував правильно.
Того ранку фра Петар сидів на камені, замислений, і краєм вуха слухав божевільну суперечку і гамір, що долинали до нього з двох боків, розпадаючись і змішуючись у його голові.
Ліворуч від нього утворився рідкий і маленький гурт із кількох картярів. Вони вирішували між собою якусь стару картярську суперечку, і це чимось нагадувало суд. Люди похмурі, а розмови ділові, грубі й сухі.
— Ти маєш повернути людині гроші, — каже тонким, але страшним голосом один довгов’язий, вочевидь, якийсь картярський старійшина.
— От що я йому поверну! — люто вигукує низенький, кремезний чоловік із запаленими очима, й відмірює правицею від долоні до ліктя.
— Лишень подивіться на нього! Ще й поранив людину, мало не вбив її, — долучаються голоси збоку.
— А чому б мені його не вбити?
— Відсидиш ти ще за це!
— Хай і відсиджу! Я вб’ю його, щойно вийду, і відлежу його на одному боці.
Здіймаються обурені голоси, за якими ледь чутно голос високого чоловіка, непохитний і сповнений погроз.
— Верни йому гроші! Чуєш мене?
Гамір, що долинає від гурту праворуч, ще сильніший і часом навіть заглушує галас зліва. Тут і Заїм, і той балакучий чоловік атлетичної тілобудови, який гримить глухим басом, і якийсь новий, невеличкий в’язень, якого звати Софта. Як і завжди, між ними розмова про жінок. Заїм не говорить нічого й лише готує, здається, нову історію. Сперечаються між собою атлет і Софта.
Невеличкий чоловік кричить, і по голосу чути, що при цьому він ще й підстрибує, як це роблять малі люди, коли хочуть своїм словам надати більшої ваги.
— Вірменки, вірменки, оце жінки, от!
— Що вірменки? Які вірменки? І ти мені говориш про вірменських жінок. Ти? Та ти ж малолітній ще.
— Мені тридцять один.
— Тю, та я не про це. Річ не в роках, ти просто малолітка і малоліткою залишишся навіть коли тобі буде п’ятдесят. Розумієш? Ти малолітній, малоумний, малокровний і малодушний, та й взагалі все в тобі — мале.