-- Це тільки перший крок. Ми зустрінемось завтра о цій же порі, обговоримо, що ви довідаєтеся і сплануємо полювання. Ясно?
-- Абсолютно. Де мої гроші?
-- Ти приніс з собою якусь торбу?
У відповідь він тільки посміхнувся.
-- Між іншим, ти часом не знаєш, де Габул Штайнер прихиляє свою голову на ніч?
-- В Домі Штайнера. Де ж ще?
-- Не проти показати мені?
-- Його важко пропустити. Це будинок з величезним бронзовим молотом на флюгері, під яким кучкуються всі солдати. Плануєш відвідати його?
-- Планую прикінчити його.
-- Може тобі краще спочатку поговорити зі Справедливими Хлопцями, або радником Веном. Або до дідька з обома. Впевнений, вони розщедряться на трохи грошенят, щоб побачити таке.
-- Звучить спокусливо. Але я хочу добитися, щоб всі ці різноманітні фракції дали мені в біса спокій, а не втягнули мене далі в свої маневри.
Він знизав плечима.
-- Вирішувати тобі, звісно.
І без зайвих слів пішов.
Відколи він з‘явився і поки не пішов, він жодного разу не згадав про труп біля вхідних дверей, чи кров на підлозі. Можливо, в його світі це була звична картина.
#
З іншого боку Кіля такі речі надмірно турбували.
-- Ти не можеш просто залишити труп під дверима, магу!
-- Чому ні? Що, в двері постукають Чорні Рукави? Боїшся, що тебе заарештують? – Кожен божий день поряд з барикадами з‘являлася купа трупів, а принаймні так мені повідомляли. Чорні Рукави, місцеві констеблі, або втекли з міста, або були мобілізовані в армію одного чи іншого радника. Повстанці звісно ж їх не приймуть, адже весь цей час вони були страшно корумповані. Значна їхня кількість висіла на карнизах будинків у контрольованих повстанцями районах Пояса. А якщо вірити Кілю, ще більше сиділо на палях в порту.
-- Це труп, Хольгрене.
-- Ні. Це попередження.
-- Він почне смердіти.
-- Погода доволі прохолодна. Смердіти він почне не скоро. Коли почне, я дозволяю тобі зробити з ним все, що захочеш. А наразі ціла купа меблів чекає на твій особливий дотик.
Він підняв руки вгору, одну експресивно, другу незграбно, і пішов геть. Мені здалося, що в двох найманців, з якими він повернувся почали виникати сумніви.
-- Панове, -- сказав я їм. – Вітаю в Цитаделі. Я буду платити вам захмарну суму грошей. За це ви приглянете, щоб мій юний друг Кіль і наш кухар і економ, пан Марл, не постраждали від моїх якихось нерозумних рішень. Питання є?
Виявилося, що вони брати. Молодший з них прокашлявся і сказав:
-- Про що саме йдеться, коли ти кажеш захмарну?
-- Зазвичай скільки ви отримуєте в місяць за свої послуги?
-- Три і дві. Звісно ж плюс час від часу розграбування міста. І проживання, харчування, лікування, -- сказав старший з них.
-- Пробачте, в мої плани не входить розграбування міст. Але ви отримаєте проживання, харчування і якщо буде потрібно, медика, і я дам вам п‘ять люсерніанських золотих. В день.
На їхніх обличчях з‘явилися широкі посмішки, тож я сказав “Але…”, і посмішки зникли.
-- Але, -- повторив я. – Я накладу на вас Примус, щоб мати певність, що ви не працюєте на когось іншого, і я хочу, щоб ви чітко зрозуміли, якщо Кіля чи Марла вб‘ють, коли вони будуть під вашим наглядом, щоб ви померли першими, захищаючи їх. Все ще зацікавлені?
Молодший, якого звали Крейдою, глянув на старшого, якого звали Тон. Тон сказав:
-- Так, магу.
#
Коли повернувся Марл, то без слів повитирав кров, тоді поговорив з найманцями, які після того пішли допомагати Кілю розставляти меблі, в той час, як він сам зійшов вниз і взявся за приготування вечері. Він навіть не глянув на мене з докором.
Я ніколи не казав, що я приємна людина. А два замахи на моє життя в один день зробили мене дратівливим.
Коли з‘явився кравець, я вирішив приодягнути усіх в чорні військові плащі схожі на Госландські, з жорстким комірцем і без жодних прикрас, за винятком смарагдово-зелених пасків в стилі Фель-Радота. Я замовив штани під пару, а все інше з білого полотна. Коли прийшов швець, то зняв з усіх мірку на Імріанські кавалерійські чоботи. Може я й не знаюся на моді, зате я знаюся на мундирах. Я дав зрозуміти обом ремісникам, що очікую, що все буде доставлено рано вранці.
З‘явився цирульник. Він вирішив, що мені потрібна борідка. Мені було байдуже. Він вирішив, що Кілю потрібно позбутися клаптиків тоненького волосся, які він називав вусами. Я радісно вигукнув. Подумки. Всі інші вміли доглядати за собою і їм вистачило тільки трохи підрівняти.
Настав час їсти.
Пан Марл вмів готувати. За столом переважно мовчали. Коли всі закінчили, Кіль вручив мені аркуш паперу.
-- Що це?
-- Список кораблів, що продаються. Дістав його в агента в порту. Він сказав, що може прийти поговорити з тобою, або ти можеш прийти до нього. Він промовив це так, наче другий варіант йому подобався значно більше. Я почуваюся трохи винним за те, що так вселив у нього надію.
-- Дякую, Кілю. – Я встав.
-- Панове, в мене є дещо для вас. – Я роздав виготовлені мною емблеми палаючої вежі. – Це символ мого дому. А також ключі, щоб проходити повз магічні обереги, які захищають будинок, тож не загубіть їх.
Я замовк на мить, вирішив звернути увагу на сигнали Марла і не тримати язика за зубами.
