Я поклав щоденник назад до його товаришів і витер руки об сорочку, не зовсім через пилюку. Я спустився на другий поверх, на якому не було нічого, крім вкритого шматкою мольберта і моїх грошей, і де я міг крокувати, не побоюючись, що від постійних поворотів в мене закрутиться голова.
Я крокував по кімнаті десь з пів години, мої думки блукали. Я не усвідомлював де знаходився, чи навіть того, що намотував кола. Аж поки не наткнувся на картину на мольберті, й не перекинув її. Вона впала так, що парусина залишилася на мольберті, тоді як сама картина зісковзнула з поперечини і проїхала по підлозі. Я зітхнув, нагнувся, щоб підняти картину… і завмер.
На мене дивилося обличчя Амри; її розумні, експресивні, каштанові очі, борозна шраму, пам‘ятка про рану, що ледь не залишила її напівсліпою, та інші, менші шрами навколо, які виглядали, як сліди навмисних, довгих катувань, про які вона ніколи-преніколи не згадувала. Її довгий, прямий ніс, губи, повні й м’які уві сні, але інакше майже завжди стиснені в тонку лінію.
Вона стояла в дверях. В тих самих дверях у вигляді черепа, що вели у внутрішнє святилище Телемарха. Вона дивилася назовні, прямісінько на мене. Позад неї, на задньому плані й менш помітна, стояла маленька дівчинка. Дитина з таким самим бронзовим кольором шкіри, як в Та-Агота, таким самим чорним, кучерявим волоссям, такими самими блискучими, як зорі, очима.
Воно – з якихось причин я не міг змусити себе думати про цю фігуру, як про дівчинку – посміхалося неприємною посмішкою.
Навіщо Аітер намалював їх? Він хоча б знав, що зробив це? Чи це Ніж, а не Телемарх, водив пензлем? Надто багато запитань і жодної відповіді.
Навіть не задумуючись, я викликав магічне світло, і почав вивчати картину, раз за разом повертаючись до обличчя Амри.
Я продовжував робити це, коли прийшов ранок, і Кіль.
-- Там якась пані біля дверей, -- повідомив він мене.
-- Гаммонд? – запитав я, ховаючи картину назад під парусину.
Він фиркнув.
-- Яка з Гаммонд пані, -- відповів він, і мені було важко не погодитися.
– Вона каже, що вона пані Гвілліс Вен, -- продовжив він. – Донька радника Вена.
-- Чого вона хоче?
-- Я так думаю, побачитися з тобою, -- відповів Кіль з дурнуватою посмішкою. – Може вона почула, що ти знов почав купатися.
-- Такий молодий, а вже стільки сарказму. До чого світ котиться? Гаразд, я впущу її, якщо вона погодиться прийти сама.
#
Вона була одягнена бездоганно, глибоке декольте і вузька талія в корсеті вишитого, пастельно-зеленого шовкового плаття, притягували погляди навіть флегматичного Марла. Вона була симпатичною, але не красунею; вольове підборіддя, гострі вилиці. Волосся в неї було напудрене, зібране вгору і скріплене шпилькою, відкриваючи бліду шию. Їй було років тридцять, очі в неї були чисті, зелені й хитрі. Позад неї стояв невеличкий контингент озброєних людей, їм було явно некомфортно, вони практично випромінювали настороженість. Це не були найманці, швидше за все – домашні слуги.
-- Магістр Анградо, я гадаю.
-- Пані Вен.
-- Гадаю, навіть в далекому Люсернісі вважається ввічливим запросити гостю всередину?
-- Дійсно. Можеш зайти. Проте твої слуги – ні.
Не вагаючись, вона обернулася до людей позад себе і промовила;
-- Чекайте тут.
Тоді, не звертаючи уваги на їхні протести, увійшла повз мене в Цитадель. Мені було важко визначитися, що це було – відвага, безумство чи розпач.
-- Сідай, будь ласка, -- сказав я, вказуючи на стіл. Якусь мить вона стояла нерухомо, тоді легенько похитала головою і сіла на крісло на чолі стола. До мене дійшло, що вона чекала, що хтось підсуне їй крісло. Для цього вона потрапила не в те місце.
Я сів зліва від неї, ближче до дверей, з‘явився Марл з вином, стаканами і невеличкою тарілкою з ніжними тістечками. Він був кращим чародієм за мене. Я навіть не підозрював, що в нас є щось таке, як тістечка.
Донька Вена навіть не доторкнулася до них, мабуть, тому, що не було серветки. Я налив нам по пів стакана і взяв собі одне тістечко. Мигдальне. Смачне. Я дивився на неї мовчки, тільки тістечком хрускав.
-- Я хочу обговорити з тобою приватні справи, магу. Можуть твої слуги бути не такими надокучливими?
-- Ні.
Вона підняла старанно підведену брову.
-- Гаразд. Я прийшла сьогодні, щоб прозондувати тебе. Невдовзі мій батько втихомирить голоту в нижньому місті й стане Синдиком.
-- До речі, про твого батька. Де він?
-- Йому нездоровиться. Запевняю тебе, я говорю від його імені.
-- О… мені не потрібні ці запевнення. Мені все одно, ти чи твій батько командує вашими силами. Запитав чисто з цікавості. – Звісно, вона сприйме мою відвертість за навмисну грубість, в певному сенсі так і було. Правда часто буває образливою.
Проте, не дивлячись на те, що Гвілліс мусила сприйняти мої слова, як провокацію, вона вперто продовжувала. Подумки я заніс це в категорію -- розпач. Тимчасово.
-- Пане, бачу ти волієш говорити прямо, тож я зроблю тобі таку ласку. Коли війська мого батька приборкають повстанців, в Белларіусі залишаться тільки дві значущих сили – він і ти. Я прийшла обговорити, що трапиться далі.
-- Що твій батько хотів би, щоб трапилося?
