-- Пекельна трава. Він приохотився до неї після смерті жінки.
Я ще раз глянув на літнього чоловіка. При більш уважному огляді я побачив, що його зіниці були маленькими крапочками.
-- Бачу, дякую. Може ти мені скажеш, що це за вулиця?
-- Ти не знаєш?
-- Боюся, що ні.
-- Звідки ти?
-- Госланд.
-- Що ти тут робиш?
-- Намагаюся вшитися звідси.
-- Для цього тобі не потрібно назви вулиці.
Я зітхнув. Я явно наткнувся на місцеву пліткарку.
-- Правда, правда. Тоді добраніч. Дякую за допомогу. – Я вирушив назад звідки прийшов, весь час відчуваючи на собі її погляд. Трохи смішно, що я міг пережити магічний напад і політичні маневри, проте не міг довідатися назви вулиці, на якій знаходився.
Звісно, вона могла бути кимось більше ніж просто лепетухою. Цілком можливо, що вона була для Народного Комітету відповідником місцевої варти. В Поясі більше не було Чорних Рукавів, а Народний Комітет не носив форми, за винятком абсолютно необов‘язкової кокарди.
А ще до мене дійшло, що мені не потрібно знати назви вулиці, якогось орієнтира буде достатньо. Я озирнувся на паб і звернув увагу на вивіску – неймовірно рожеву феклу, що тримала по бокалу в кожному щупальці. Я полічив кількість дверей між пабом і притулком Телемарха. Виявилося, що чотирнадцять. Я знав, що пліткарка досі спостерігала за мною. Було надто пізно, щоб зникнути з допомогою магії, тож я зробив невеличкий відволікаючий маневр у формі слухової ілюзії: літній чоловік, що жував пекельну траву почав люто гавкати. Коли її погляд перестав свердлити мені потилицю, я просковзнув у притулок, відновив зв‘язуюче закляття і почав довгий шлях назад в Цитадель.
11
Після повернення, яке налякало Марла більше, ніж йому хотілося це показати, я швидко поїв тушкованої яловичини з чорним хлібом. Кіль передав відповідь Гаммонд: ”Помилки мають свої наслідки”.
Я буркнув і провів шматком хліба по мисці, щоб вимачати залишки підливки. Їжа пана Марла була простою і смачною.
-- Якісь новини від Мок М‘єна? – запитав я.
-- Ще ні, -- він придушив позіхання. Було пізно. Я сам був змучений, але ще довго не засну. В мене ще була купа роботи.
-- Якщо він не з‘явиться до ранку, то я піду шукати його. Нам потрібно вибратися з цього міста до того, як я зрівняю його з землею просто зі злості.
Я залучив братів-охоронців, щоб вони допомогли мені перенести сітки з кухні у внутрішнє святилище на четвертому поверсі, на очевидне, хоча й мовчазне, полегшення Марла. Вони там неабияк заважали йому.
Брати вперше побачили святилище. Як і Кілю, воно їм не сподобалося.
-- Що тут в біса відбулося? – запитав Тон.
-- Саме на це запитання я й намагаюся знайти відповідь, -- відповів я.
-- Тут щось не так, -- сказав Крейда. На це мені було нічого відповісти. Він мав рацію. В цьому просторі реальність була викривленою. А точніше, частина реальності була просто вирвана. Та це не турбувало мене так, як турбувало всіх інших. Може це повинно було турбувати мене. Безумовно, це не свідчило добре про мене. Але в мене і без того було достатньо турбот.
-- До ранку я буду зайнятий, -- сказав я їм. – Але якщо з‘явиться Мок М‘єн, дайте мені знати.
Вони поспіхом залишили мене наодинці, і я взявся за нудний, кропіткий, критичний процес з перетворення рибальських сіток в щось здатне спіймати породження тріщини, і при цьому не порватися на клапті.
#
Називайте це сплетенням, ланцюжком, чи ниткою волі. Чи прагнення.
Насправді не має значення, як ви це назвете; звичайною мовою магію не описати. Будь-яке слово вжите до будь-якого її аспекту буде тільки аналогією, сірою метафорою, позбавленою іскри, яка робить магію магією. Слова, у відношенні до Мистецтва, це спроба охопити поняття, яке по своїй природі є зміною, змінюється, вже змінилося, ніколи не мінялося, і все це водночас.
Магія – це слизька риба з яскравою лускою, швидша ніж сонячні скальди, що шмигають як ошпарені в Затоці Белларіуса, а мова – це сітка з величезними дірами. Коли я пишу про магію, ви повинні розуміти, що це комфортна брехня, зручне спрощення, бо докладної правди просто неможливо виразити.
В залі, де з Амрою трапилося, що б там з нею не трапилося, я вплітав нитки своєї волі в тканину досі мокрих сіток, які Кіль здобув для мене. Я проводив пальцями по кожному сантиметрі мотузки, стискав кожен вузол, і бурмотів Кантською слова сили, пасивності й нерухомості. Кантська – прекрасна мова, з плавними звуками, глибоким і багатим словником, напрочуд логічною граматикою. Це магічна мова, хоча й не є мовою магії. Це мова навчання, бо точно передає зміст. А ще це мертва мова, бо Кантів поглинув Катаклізм. Навіть найкраща граматика не захистить від хаосу. Напевно з цього можна винести якийсь урок, але хай мені дідько, якщо я знаю який.
Звісно, магію можна чарувати без слів, чи, якщо вже на то пішло, навіть не поворухнувши жодним м‘язом. Але слова дуже допомагають зосередитися, бути точнішим. Вони допомагають уникнути недбалих помилок, особливо коли йдеться про монотонні закляття, які я зараз кидав.
Бракувало тільки залишити в плетиві слабкі місця, якими могло скористатися породження тріщини.
