Досі істота проявляла тільки звірячий інстинкт. Тепер вона розмовляла, і до того ж телепатично?
-- Розмовляти?
Народжена з хаосу, з можливостей. Мабуть, мене не повинно дивувати, що вона здатна трансформувати і розвиватися. Але ця ідея мене вкрай занепокоїла. Якими були її обмеження? Чи вона взагалі мала якісь обмеження? Скільки часу їй потрібно, щоб розвинути розум, який буде рівним, а то й перевищуватиме мій?
Я підійшов до неї, сів навпочіпки і уважно глянув у фасеткові очі. Я мусив підкорити цю істоту, якщо хотів чогось від неї добитися. Якщо мені не вдасться підкорити її, і то швидко, доведеться вбити її і забрати те, що мені потрібно; а я не мав певності, що екстракція буде успішною. Мистецтво вимагає певності, яка практично межує з егоманією, чи пихою.
-- Нічого цього не трапиться, -- сказав я їй.
Вона завила і заборсалася. Я дозволив їй, поки що.
-- Замовкни, -- сказав я, вона не звертала на мене уваги. Тож я викликав хвилю сили і натиснув на істоту, міцніше, ще міцніше, поки їй не забракло повітря, щоб вити.
-- Ти робитимеш те, що я скажу, коли я скажу, -- промовив я.
Я клацнув пальцями і відправив фантомний біль по нервах її потворної пащі. Особливо очей. Вона заверещала. І почала звиватися. І верещати. Я дозволив, щоб це тривало протягом довгого часу. Коли я розвіяв біль, вона лежала нерухомо, тільки важко дихала.
-- Більше ти мені не погрожуватимеш. Ти робитимеш те, що я скажу, коли я скажу, або я повідриваю тобі ноги, щоб ти ніколи не втекла, і вирву зуби, щоб ти не становила загрози.
-- Нарешті ми починаємо розуміти одне одного.
#
Я залишив істоту зв‘язаною в кімнаті, де раніше була тріщина. Я ще раз зміцнив сітки, а тоді знайшов, активував і посилив встановлені Телемархом обереги.
Я не міг довіряти цій істоті, яку вирішив називати Півмісяцем, за назвою вулиці, де вона полювала. Вона була людожеркою. Вона була породженням хаосу. Вона була небезпечною. Змусити її боятися мене, так. Повністю зламати її волю?
Ніколи.
Вона буде завжди шукати шляхів звільнитися. Вона не заспокоїться поки не знайде спосіб знищити те, що перетворило її з мисливця в здобич, з чудовиська в жертву. Але вона буде вичікувати, поки не побачить таку можливість.
Наразі цього було достатньо.
Задоволення, яке я відчував спіймавши її, заглушила жорстокість, до якої мені довелося вдатися. Коли я повільно підіймався сходами в Цитадель, то був дуже, дуже змучений, якийсь пригнічений і брудний.
Ну, що ж. Це не вперше я зробив щось огидного. Я не надто обтяжений мораллю, але принаймні розрізняю, що таке добре і що погано, і як ви не намагайтеся виправдати тортури, їх не увіпхнеш в список своїх добрих справ.
Півмісяця потрібно змусити допомогти мені врятувати Амру. Півмісяць був чудовиськом-людожером, яке з радістю відкусить мені пів обличчя і вилиже мізки крізь носові порожнини. Це не виправдовувало тортур, бо кінець кінцем йшлося не про породження тріщини – йшлося про мене. На що я був готовий. Як далеко я був готовий зайти, щоб здобути те, чого хотів.
І звісно ж, я був готовий зайти так далеко, як цього потрібно, яким би мерзотником це мене не робило.
Я вже це пережив. Інша ситуація, інші наслідки, та сама злість на себе. Ті, хто вдається до темних вчинків, повинні принаймні мати тверезий погляд і бути чесними, з собою, якщо не з іншими.
Для цього мого одного ока вистачало.
#
Коли я пройшов крізь камін, Марл дрімав в кухні у кріслі з плетеною спинкою. Хоча я фактично не шумів, він майже відразу прокинувся.
-- Магу, -- промовив він, протираючи обрубком заспані очі.
-- Марле, -- відповів я. – Чому не спиш?
-- Ти мав рацію на рахунок тієї Вен. Вона оточила вежу військами. Ми подумали, що буде найкраще, якщо ти довідаєшся про це, як тільки повернешся.
-- Вони поводилися войовничо?
-- Ні. Просто стоять і колупають пальцем в сраці.
-- Ну, тоді нехай. Йди поспи нормально, пане Марл. В цьому кріслі можуть наснитися жахи.
Він кивнув і я залишив його, по дорозі у своє внутрішнє святилище я пройшов повз інших у їхніх ліжках.
Боги, як Кіль хропів. Дивно, що хтось ще не придушив його уві сні.
