Пропала злодійка полностью

-- Казала я тобі не повертатися в Пояс, -- продовжила вона. – Нічого особистого. Я не ненавиджу тебе так, як я ненавиджу шляхту.

-- Але мене все одно чекає смерть. – Тільки насправді смерть мене не чекала. Бо в мене досі був срібний амулет, який носив вбивця найнятий Штайнером.

-- Ага.

-- Може велетенська сума грошей допоможе тобі передумати? – запитав я, шукаючи навпомацки кишеню, в якій лежав амулет. Здавалося б, що це просто, але насправді, коли ти нічого не бачиш, а всі твої інші почуття кричать тобі, що ти падаєш з нескінченної висоти, досить важко.

-- Ти хочеш підкупити мене грошима, якими я вже й так заволоділа?

-- Ти заволоділа чотирма скринями. А не тим, що в них начебто є. – Я рідко коли брешу, бо в мене рідко коли є в цьому потреба. Я був певен, що їй ще не вдалося відкрити скрині. Нарешті моя рука знайшла і залізла в кишеню.

-- Думаєш, я…

Як тільки моє голе тіло доторкнулося до поглинача магії, її голос і її магія вмить зникли.

Я досі був у ліжку. Я був сам на другому поверсі. Я почув, як внизу лається Гаммонд. Я усвідомив дві речі одночасно: я більш-менш потрапив у пастку, і що, якщо Кіль та інші були ще живі, то вони щойно перетворилися в заручників.

Та все одно це було краще ніж те, що приготувала для мене Гаммонд.

Я не міг залишатися відрізаним від свого джерела до нескінченності. В неї там були війська, судячи зі звуків – доволі багато, і без магії я рано чи пізно загину від меча або стріли. Я вирвався з-під її контролю, і будемо сподіватися, змусив її поводитися обережніше. Оце й усе, на що здатен амулет.

Тепер в мене було два виходи: спробувати втекти з Цитаделі, або відвоювати її.

Я намагався ніколи не втікати. Не тому, що я такий сміливий. Це не так. Але я впертий і загребущий. В певних ситуаціях це майже те саме.

Я випустив амулет в кишені і пустив у дію ті невеличкі знання бойової Госландської магії, яких неохоче навчив мене батько. Брак досвіду я спробував компенсувати грубою силою.

Збентеження. Збентежений ворог – переможений ворог. Я приклав руки до підлоги і змусив магію текти через долоні, затопити нижні поверхи. Я почув, як вона ллється на них, як люди роздратовано лаються, кидають зброю, стикаються один з одним. Коли я відчув, що Гаммонд починає протидіяти, то різко перемкнувся.

Сум‘яття. Я вимкнув тепер марні обереги Цитаделі й неймовірним телепатичним поштовхом змусив головні двері відчинитися. Для надійності я додав пекельне завивання. Я сумнівався, що війська Вен скористаються запрошенням і увірвуться всередину, але справа не в цьому. Річ у тому, що буде далі.

Паніка. Ми злилися з болем в одне ціле. Я поділяв цей біль з усіма, хто був внизу. Коли я кажу поділяв, це означає я направляв його вниз, подобалося це їм чи ні. Я докладно пригадав, яке це відчуття втратити око і обрушив його на непроханих гостей.

Я був задоволений криками. Хтось вигукнув “Стійте!”, і я зрозумів, що принаймні кілька з них скористалися відчиненими дверима.

Через кілька секунд Гаммонд вдалося послабити моє закляття, але вона не могла розвіяти його цілковито. Я змінив тактику. Я викликав жах, який відчував хлопцем, коли Тейолі захопили нашу родову садибу і я чув, як до мене методично, кімната за кімнатою, наближалася смерть.

Гаммонд знову вдалося послабити найгірші наслідки. Як не крути, емоційна магія – лишень форма ілюзії. Але більшість з її солдатів не були загартованими в боях ветеранами. Це були власники магазинів, дрібні торговці й ремісники. Судячи зі звуків багато з них зараз накивали п‘ятами, або через відчинені двері, або назад через таємний прохід в кухні.

Але не всі.

З пів десятка озброєних людей в латах помчали по сходах, по два одночасно. Перша пара мала щити і мечі, друга – арбалети. Не знаю, чим була озброєна третя пара, бо над рівнем підлоги видніли тільки їхні голови, коли я скосив їх своїм Мистецтвом.

За раз я можу ліквідувати тільки одну людину. Проте я можу вичарувати лезо довжиною з віз і тонке наче бритва, яке проріже скільки завгодно тіл і панцирів, хоча це й критично осушує моє джерело.

Різноманітні частини солдат посипалися в хаосі крові й криків вниз по сходах.

Я підсилив чарами голос, зробив його трохи нижчим і значно голоснішим, і промовив до тих, хто залишався внизу.

-- Я вб‘ю вас всіх.

Я відчував, як Гаммонд гарячково намагалася вселити мужність в колективну голову своїх військ, проте вона значно краще володіла сенсорними ілюзіями ніж емоційною магією. І моє джерело було глибше ніж в неї. Я дав їм відчути розпач, яку відчував, коли Король Тіней змусив мене катувати Амру, заливаючи розплавлений свинець у її кістки.

Цей вид магії не належав до моїх улюблених, і я в ньому не надто розбирався. Але не потрібно бути досвідченим теслею, щоб забити молотком цвях. Не потрібно бути менестрелем, щоб закричати. Я махав міцніше і кричав голосніше, ніж Гаммонд, а майстерність під три чорти. У Гаммонд не було джерела, щоб змагатися зі мною на рівних, і вона це знала.

-- Якщо хочеш, щоб твої слуги жили, -- вигукнула вона до мене. – Припини негайно.

-- Ти говориш так, наче вони ще живі.