-- Хай тобі буде, в каретній. Вони з Марлом вирішили, що краще не заносити його додому.
-- Розумна обережність, але абсолютно зайва. Я б запитав, чи ви їли, але знаю, що ні. В домі немає нічого їстівного. Збери всіх, будь ласка, а я тим часом покличу найманий екіпаж. Ми добряче пообідаємо, а тоді нас чекає робота.
Поки Кіль пішов по інших, я висунув голову в двері й пронизливо свиснув. Хлопчина років десяти, один з багатьох, що тинялися по Променаду, помахав до мене капелюхом. Я провів пальцем коло і він побіг в напрямку Драконових Воріт. Менше ніж за десять хвилин позад дому чекала карета. Якщо ти живеш на Променаді, найманий екіпаж в тебе завжди під рукою.
Я ще раз перевірив клітку Півмісяця і ми вирушили до “У Фрауда”. Я наказав екіпажу чекати. Обід, як завжди, був відмінний, а обслуга, як завжди, паскудною. Ми їли мовчки, адже ми не снідали, а їжа перед нами заслуговувала того, щоб зосередитися на ній. Коли залишилося тільки вимачати підливку і колупатися в зубах, я промовив.
-- Панове, вітаю вас в Люсернісі. Хотів би я, щоб ми могли відкинутися в кріслах і кілька годин переварювати їжу і пити вино, але в нас сьогодні купа роботи, а залишилося тільки пів дня, щоб все це зробити. Ось чим ми займемося далі: добудемо фургон, відвідаємо м‘ясника, повернемося в садибу за нашим вантажем, а тоді з‘їздимо на цвинтар. Крейдо, ти вмієш вправлятися з фургоном?
-- Так, магу, - відповів він.
-- Чудово. Тоді вирушаємо.
Я б дав заробити другові Амри, стельмаху з Веретена, але витримати ще одну дискусію про те, де вона зараз, було понад мої сили. Тож я обрав іншого, більш-менш навмання, з пів десятка, що були в околиці, переплатив за дводенну оренду фургона і двох коняк, щоб його тягнути, і вніс заставу, щоб позбутися кучера, який прикладався до воза. Крейда сів за віжки. Я направив його на ринок біля Воріт Зрадника, ми зупинилися в найбільшій м‘ясній крамниці, яку я тільки знав, де я купив пів десятка свинячих тушок, з яких зцідили кров, але інакше цілих. Ми почекали поки вони на моє прохання вирізали в них серця і запакували їх окремо. Без доплати мені докинули змащену воском полотняну торбу на серця і косий погляд.
Марл відпросився, щоб швиденько оглянути ринок і знайти щось і принести в садибу на вечерю, а Крейда вирішив піти з ним. Кіль сидів на задку фургона і роззирався. Його голова невпинно крутилася. Ринок біля Воріт Зрадника був галасливим, бурхливим і дуже людним.
Поки ми чекали, я штурхнув його під бік, щоб привернути увагу.
-- Як тобі Люсерніс? – запитав я.
-- Я ніколи не бачив стільки людей. Белларіус велелюдний, але доволі швидко ти знаєш там кожне обличчя. Тут? Неможливо. Скільки людей живе в місті?
-- Не знаю, чесно. Якби я мав вгадувати, то щонайменше пів мільйона.
Він тихо присвиснув.
-- Тут легко заблудитися, -- промовив він, пильно вдивляючись навпроти нас, на молоду, гарненьку торговку рибою з бездоганною шкірою лимонного кольору, яка голосно і щиро сміялася, торгуючись з покупцями.
-- І не кажи, мій юний друже.
#
Тоді ми повернулися в садибу і завантажили клітку з Півмісяцем на фургон. Від запаху свинячої крові він відразу прокинувся і я загнав його назад у заціпеніння. Довелося попотіти. Я б волів відвезти Півмісяця і туші окремо, але логістика не вартувала таких зусиль. Тож я їхав позаду, сидячи на клітці, щоб підтримувати прямий зв‘язок з породженням тріщини, і щоб не замастити нічого, крім черевиків у калюжі крові, що повільно розросталася. Звісно, зі свиней спустили кров, але неможливо вицідити все до останньої краплини.
Я вигукував Крейді куди їхати, він виявився більш ніж компетентним візником і до півдня ми перетнули Доньчин Міст і котилися курною дорогою до місця, де я колись жив.
-- Горм на паличці, -- Кіль різко встав, вдивляючись в поля, що оточували нас. – Це все йобані трупи. Вони повсюди!
Крейда і Марл теж були вражені, хоча й не виразили цього вголос.
-- Це – могильники, -- сказав я їм. – Або якщо ви волієте барвисті описи, поля смерті. Трупи поверх трупів поверх невідомих кісток. Вони дуже старі, ці поля. Старші ніж пам‘ятає більшість Люсернійців.
-- Вони що, не вірять в поховання мертвих? Чи спалення їх?
-- Поховання, так. Кремація, ніколи. Пам‘ятаєте велетенську споруду з білими стінами, яку ми минули перед мостом? Це єдиний цвинтар в Люсернісі. Хоча він великий, та все одно замалий. Бідні туди ніколи не потрапляють. Забутих усувають, щоб звільнити місце.
-- Божевілля якесь, -- пробурмотів Кіль. – Це місто божевільне.
-- Та ні. Звісно, з мертвими вони поводяться трохи дивакувато, але на це в них є свої причини. В інших відношеннях Люсернійці не більше божевільні ніж будь-хто.
-- Божевільні, як коробка жаб, що танцюють джигу, -- наполягав Кіль.
-- Божевільніші, ніж ті, що живуть на схилі гори? -- поцікавився я, посміхаючись.
-- Принаймні, там пейзаж значно кращий ніж оце.
-- Факт, -- признав я.
Невдовзі ми прибули до залишків мого колишнього дому. До межі моєї землі під‘їхала карета. Я підозрював, що Клюге буде чекати на мене, і виявилося, що я мав рацію, коли з карети, що зупинилася, вийшов саме він.
