-- Мені лестить, що ти стільки про мене думала, але ти цього не зробиш.
-- Не зроблю?
-- Ні. Всі знають, що я смертельно чесний. Я не порушував писаних законів. Не проливав крові, не займався розпустою, не смітив, а навіть не грав з троїстими музиками.
Раптово вона з‘явилася перед мною, велетенська, обличчя – маска люті.
-- ТИ СТАВ МЕНІ НА ЗАВАДІ! – Її вереск був таким голосним, що я почав боятися за свій слух. Вона ставала щораз то більшою і більшою, аж поки не заступила половину зірок. – Ти вкрав мій Клинок! Якби ти не втрутився, я б вмить справилася з тією злодійкою, а наступної миті Клинок був би моїм.
-- Ой, не будь такою дріб’язковою. Якби тобі в руки потрапив Клинок, що Ненависть Шепоче, ти б порушила всі свої обітниці, і швидше за все, знищила весь світ. Пробач, але я не міг просто спостерігати, як нищать наш світ. Так трапилося, що я тут живу.
Сторож продовжувала зростати, вона нависала наді мною, руки з грубими пальцями стали огидними, кістлявими, з гострими пазурами. Її велетенське, бліде, паскудне обличчя заповнило небо. Вона заскреготала зубами, з її вуст злетів звук снігової лавини. Само повітря потріскувало, мені було важко дихати.
-- Я приніс тобі подарунок, -- сказав я їй. – Але якщо ти волієш злитися… -- я знизав плечима і повернувся йти геть, вдаючи, що якимось чином зможу відчинити ворота, навіть якщо вона захоче, щоб вони залишалися зачиненими. Мені залишалося три кроки до них, перш ніж вона заговорила.
-- Гаразд… Давай принаймні поглянемо на нього. Перш ніж я тебе знищу.
Я не посміхнувся. Посмішка могла все зіпсувати. Я обернувся. Сторож повернулася до свого нормального розміру, приблизно вдвічі вищої за людину. Вона простягнула одну кам‘яну руку. Я витягнув з ранця пакунок з вощеного полотна і плюхнув на її велетенську долоню. Неймовірно спритними пальцями вона зірвала обгортку і насупилася.
-- Свинячі серця? Колись я ласувала людськими жертвами, по десять за раз!
-- Що ж, якщо тобі не до вподоби, я можу викинути їх. Назовні. Негарно смітити в Некрополі.
Вона насупилася.
-- Ні. Хай вже буде. – Вона всілася на траві й почала поїдати серця, виставивши мізинець в пародії на витонченість.
-- Мені недавно сказали, що люди і свині всередині майже однакові, -- зауважив я. – Є в цьому хоч краплина правди?
Вона буркнула.
-- Вони не помиляються. – Вона доїла останній шматок, зітхнула і почала стискати обгортку більше і більше, аж поки вона цілковито не зникла. – Гірше. Я гірша. Весь світ гірший, в цю гіршу епоху. Це перше більш-менш пристойне підношення, яке я отримала за останніх сто років.
– Не може бути.
– Знаєш, що мені тепер приносять в жертву? Ляльки! Ляльки з пришитими невеличкими сердечками з рожевого фетру! Що мені з ними робити? Колись мені подавали серця незайманих дівчат, які ще билися! Вони мені огидні. Я сама собі огидна. Я повинна вбити тебе тільки за те, що ти нагадав мені про це. Я, курва, у повному відчаї. Чого тобі треба, магу-недоучко?
-- Що ти знаєш про Ту, що Кидає Вісім Тіней?
-- Знаю, що я поряд з нею виглядатиму старою доброю тітонькою. Знаю, що все пов‘язане з нею, закінчується погано для всіх крім неї, хто б вони не були: боги, демони чи ви – жалюгідні, смертні хробаки.
-- Тоді можна поцікавитися, чому ти намагалася заволодіти одним з її Клинків?
-- Тому, що я була створена, щоб погано закінчити, дурню.
На це мені було нічого сказати.
-- Хто вона, так насправді? Чого хоче?
-- Тобі доведеться запитати в неї, чого вона хоче. Я скажу тобі одне: Вона народилася як зброя у війнах богів. Вона божественне втілення знищення, так само як її сестра – виживання. Якщо вона захоче, то може все закінчити.
-- Все? Пробач, але щось важко віриться.
Сторож мертвих нагнулася і величезним пальцем штурхнула мене в груди.
-- Запам‘ятай. Я ніколи не брешу. Вона може закінчити все суще. – Посмішка. – Хтозна. Може вона ще й закінчить.
-- Ти мене заспокоїла.
-- Що, забув з ким розмовляєш?
-- Ой, не знаю. Смерть приносить спокій, можна й так сказати.
Вона фиркнула. Але не заперечила мені.
-- То ти не можеш розповісти мені нічого про її плани?
-- Я ж щойно розповіла, йолопе.
-- А на рахунок Клинків?
-- А що на рахунок Клинків?
-- Що вони, так насправді?
-- Звідки мені знати?
-- Про Клинок, що Ненависть Шепоче, ти знала достатньо, щоб хотіти його. – Це було єдиною причиною, чому я ризикнув викликати її гнів і з‘явитися в Некрополі. Будь-яке джерело інформації відносно Клинків було безцінним.
Вона посміхнулася.
-- Гаразд, недомагу. Кожен Клинок – посудина з одним з її восьми втілень, кожен – сам по собі богиня, окрема і несхожа на всіх інших. Ти питаєш, чого вона хоче. Я не знаю. Але скажи мені, якби тебе розділили на вісім частин, то чого б ти хотів?
Я поміркував над її словами. Надто все швидко, щоб повірити, прийшов я до очевидного висновку.
-- Я б хотів знов стати одним цілим, -- насупився я. – Але я не бог, і дуже сумніваюся, що бажання простого смертного можна серйозно порівнювати з бажаннями бога. І чи кожен з моїх фрагментів буде хотіти того самого, що й інші?
