Я обійшов своє святилище і зібрав у ранець речі, які могли мені знадобитися для того, що чекало мене попереду, тоді закинув ранець на плече і піднявся по сходах. Я ще раз запечатав двері, наклав на них обереги, взяв свинячі серця і трохи шкодуючи, що ще п‘ять туш змарнуються, вирушив по дорозі в напрямку до Доньчиного моста і Некрополя. Моя земля впиралася в річку Оз, але невеличкий човник, який я тримав на березі зник після того, як ослабли обереги, що приховували його, приблизно тоді, коли я гнив у неглибокій могилі в Таготі.
Вечірнє світло було немов з рідкого золота, вітер ніс з собою приємну прохолоду. Це була б приємна прогулянка, якби вона відбувалася будь-де, тільки не поряд з могильником.
Я перетнув Доньчин міст, тоді зайняв місце в брудній, але переповненій харчевні навпроти Некрополя. Я відмовився від їжі, сьорбав паскудне вино, не звертав уваги на періодичні невдоволені погляди служниці й спостерігав, як з величезних воріт цвинтаря виходять відвідувачі, аж поки не наблизився час закриття воріт. Тоді, коли мені здалося, що всі відвідувачі тих, хто залишив цей світ, залишили цвинтар, я взяв ранець, перетнув багатолюдну вулицю і зайшов у Некрополь. Я сподівався, що не роблю помилку.
21
Некрополь.
Одне з дуже, дуже старих місць сили нашого світу, і хоча зараз він виглядав як прекрасний, дещо божевільний парк, так було не завжди. Насправді протягом століть він виглядав гірше ніж могильники.
Він завжди був місцем для мертвих; до заснування Люсерніса, до Діаспори, навіть до Катаклізму. Це був домен Сторожа Мертвих, і під доглянутими газонами, під акуратно підстриженими кущами, під мармуровими мавзолеями, алебастровими статуями і кам‘яними вазами заповненими свіжозрізаними квітами, під недавно померлими і їхнім комфортабельним загробним життям знаходилися кістки й душі тих, хто знав Сторожа Мертвих під іншим іменем: Королева Душ.
Мої ретельні пошуки не виявили імені мага, який надів повідець на Сторожа, прив‘язав її до меж Некрополя і змусив до згоди, що тривала до наших днів, захищати спокій померлих і утримувати їхні душі на нашій площині допоки хоча б найменша порошинка їхніх фізичних тіл залишалася на її території. Той, хто зробив це, був страшно могутнім, або надзвичайно розумним. Або і те і те.
Амра ніколи не питала мене, чому я вирішив оселитися поряд з могильниками, а я ніколи не розповідав їй. Причина була простою. Сторож була прив‘язана до Некрополя, але її територія сягала на північ, за річку Оз. Насправді душі викинутих за річку продовжували потойбічне життя в Люсернісі. Просто вони були змушені жити як безхатьки в його нетрях.
Я жив біля могильників, бо якби я помер на території Сторожа, то негайно і автоматично став би жителем її версії потойбічного світу, а демон, в якого був контракт на мою душу, міг піти в сраку. Принаймні допоки від мого трупа не залишиться буквально нічого, а це займе купу століть. Це було найкраще тимчасове рішення, яке мені вдалося знайти. А ще це була причина, чому я намагався переважно залишатися вдома. На відміну від корінних Люсерніанців, у випадку моєї смерті за межами фізичної сфери її впливу, її двері будуть зачинені, а я отримаю те, на що заслуговую. Що зрештою і трапилося – більш-менш, і тимчасово.
Коли Амра вихопила Клинок, що Ненависть Шепоче з рук Сторожа, втрутився я зі своєю магією, щоб дати Амрі змогу втекти. Я зробив це знаючи, що Сторож буде не надто цьому рада, що я не більше ніж завдам невеличких незручностей і трохи відверну її увагу. Звісно, я зробив це заради Амри; щоб повернути Клинок, Сторож була готова натворити неприємностей. Але я зробив це також тому, що думка, що один з Клинків Восьмикратної потрапить в руки Сторожа, жахала мене. Якби це трапилося, я не уявляв собі хорошого кінця.
Тож я не шкодував, що став у неї не шляху, і якби трапилася нагода, зробив би це знову. Але коли я зайшов у Некрополь, то мушу визнати, що відчував певне хвилювання. Навряд чи вона захоче обійняти мене, якщо тільки ці обійми не зламають мені хребет.
Тому я приніс подарунки. Нікому не дозволяйте казати вам, що ваші досліди нудні й неістотні. Вони можуть врятувати життя, можливо навіть ваше власне.
Як тільки я зайшов у Некрополь, ворота з оглушливим грюком зачинилися. Це аж ніяк не було нормальним.
-- Отже, я так розумію, ти мене пам‘ятаєш, -- промовив я в порожнечу. У відповідь тіні, вже довгі, вечірні, помчали по траві й почали затоплювати все в межах стін. Некрополь був велетенською чашею, яка швидко заповнювалася чорнильною темрявою. Я глянув в напрямку недбало вирізьбленої статуї заплаканої матері, що стояла на невеличкому пагорбі посередині цвинтаря, найвищій точці Некрополя. Її там вже не було.
-- Я розтоплю плоть з твоїх кісток і нагодую нею траву, -- вітер доніс до мене голос. – Я віддам твій череп хробакам, щоб вони там забавлялися. Твоєю грудною кліткою я буду загрібати листя, а в ті рідкісні випадки, коли випаде сніг, я вийматиму твій збережений з любов‘ю скальп, на якому залишатиметься волосся, і змітатиму сніжинки з могильних плит.
