Звісно, Клюге чекав біля залишків вілли. Ще б пак. Він був справжнім гемороєм. Він крокував по землі в яскравому місячному світлі, час від часу схилявся, щоб підняти камінь і жбурнути його в напрямку скелі. Його карети видно не було. Я зупинився біля скручених уламків воріт, щоб перевести подих і обміркувати подальший план, в який не входило б його вбивство.
-- Не ховайся, Хольгрене, -- крикнув він. – Я вже давно почув, як ти крекчеш і сопеш під гору.
-- Брехло. Через шум прибою ти не чуєш навіть власного дихання.
-- Гаразд, тут я збрехав. Але ти таки в поганій фізичній формі.
-- Спробуй побігати в місячному світлі після того, як викинешся на ходу з карети, -- пробурмотів я і пішов в його напрямку.
-- Мушу признати, -- сказав я перекриваючи шум хвиль, що билися внизу об скелю. – Я вражений, що тобі вдалося знайти мене не дивлячись на всі мої зусилля збити тебе зі сліду.
-- Чому? Бо я гірший маг ніж ти? Це тільки навчило мене використовувати всі доступні мені ресурси. Магія – це знаряддя, а не милиця.
-- Взагалі-то, я згоден з цим твердженням, -- сказав я, здогадавшись, що він влаштував мені якусь пастку. Він знав, що я знищу його, якщо дійде до двобою з використанням Мистецтва. Цікаво, що це за пастка. Лучники в кущах?
Я зупинився десь за три метри від нього. Достатньо близько, щоб розмовляти не підвищуючи голос. Ворота до пекла були шість метрів позад нього, ділянка випаленої землі, де вже ніколи нічого не виросте.
Клюге глянув мені в очі, жовна під вилицями випинались, випинались. Нарешті він похитав головою.
-- Я ніколи не був про тебе високої думки, але не думав, що ти демоніст.
-- Я не любитель демонів, Клюге.
-- Тоді чому ми тут, Анградо? Позгадувати минуле?
-- Я розповім тобі, але ти не повіриш.
-- Що ж, давай послухаємо, перш ніж я заарештую тебе.
-- Ні в мене, ні в тебе немає часу на повне пояснення, тому скажу коротко. Я збираюся вкрасти записник Лагни з Чорної Бібліотеки. Позад тебе мій вхід в одинадцять кіл пекла, адже я не збираюся відчиняти нові ворота в пекло, бо я не демоніст, і не з тих, хто схильний до ритуальних жертв.
-- Ти розумієш, що закон в Люсернії не звільняє божевільних від суду?
-- Якого суду? Який злочин я вчинив?
-- Ти щойно признав, що збираєшся відчинити ворота в пекло.
-- Ні. Я признав, що збираюся заново відчинити ворота в пекло. Це зовсім не те саме.
-- Впевнений, що всі пекельні створіння, що пролізуть крізь них, оцінять різницю.
-- Взагалі-то, в цьому вся краса. Пекло порожнє. А принаймні Голдорит, а саме туди ведуть ці ворота в пекло. Тож цим не варто перейматися, командувачу, -- я широко всміхнувся.
-- Ти… -- Клюге не закінчив свою думку, бо я зацідив йому в щелепу і він звалився, як мішок з мокрим піском.
-- Так, Авроме, це правда, -- пробурмотів я, очікуючи на стрілу в спині. Яка так і не прилетіла.
Він дійсно прийшов і виступив проти мене наодинці. Дуже сміливо, і дуже тупо.
Я вирвав сторінку з книги Гаммонд і змішав всі його почуття, на випадок, якщо він прийде до тями до того, як я відчиню ворота і пройду крізь них. Я подбав, щоб чари розсіялися, як тільки я покину площину смертних. Тоді залишив йому записку срібними буквами, що парили перед ним:
А тоді почав розмотувати всі ті нитки, що сплів майже два роки тому, щоб запечатати кляті ворота в пекло. Незабаром я вже проклинав себе за те, що зробив це так ретельно. Коли я нарешті закінчив, то взявся за виснажливу роботу – розбивати на уламки величезні каменюки, які Клюге навіз сюди, щоб перекрити вхід. Я користувався Мистецтвом, а не м‘язами, проте коли закінчив, то був весь вкритий потом.
До того як я закінчив, Клюге почав ворушитися.
-- Мені пора, Авроме. Пробач за напад і побиття. Чи якщо ти когось вдариш без попередження, це тільки побиття? Я не розбираюся в тих ваших юридичних термінах.
У відповідь він направив на мене прокляття і світловий батіг. Його породжена Мистецтвом зброя вирила в землі величезну борозну. На щастя, далеко від мене.
-- Ти будеш в мене висіти, Хольгрене Анградо. Присягаю.
-- Що ж, гаразд. Гадаю, немає сенсу просити тебе побажати мені удачі. Хай тобі щастить, Авроме. Справді.
Тоді взяв ранець і повернувся до чорної діри шириною з метр в мене під ногами.
І стрибнув.
Амра: інтерлюдія 2
На яйця Керфа, вічність така нудна.
Напиватися до самісіньких риз займало мені якусь дещицю часу. Але перед мною був весь час у світі, принаймні весь час, поки я житиму. Застрягла в одній кімнаті. В товаристві безжального масового вбивці.
-- Це твій вибір, -- сказала Калара. – Вибери ще раз. Зроби інший вибір.
-- Заткнися.
Нарешті я зрозуміла, що змусило Руікі покінчити з усім в Таготі. Інколи смерть дійсно найкращий вихід. Якою я тоді була наївною. Я – наївна. Подумати тільки. Після всього, що я пережила, ніколи б не подумала, що таке можливо.
-- Це в тебе з похмілля, -- зауважила Калара. Вона сиділа в кутку, схрестивши ноги, відкинувшись на тонкі руки. Абсолютно невимушено.
