Пропала злодійка полностью

-- Чому ти починаєш нагадувати мені мене?

-- Я не тільки в твоїй душі, а й в голові. Так би мовити, вбираю в себе “місцевий колорит”, -- вона недбало знизала плечима.

-- То припини. Бо мене починає зайобувати.

-- Амро, ми обоє знаємо, що ти не можеш провести так решту свого життя. Ти збожеволієш. І коли це трапиться, для мене буде дитячою забавкою переконати тебе зробити те, що я хочу.

-- Яка тобі з мене користь, якщо я буду божевільною? Якби божевільний підер пасував для твоїх планів, то в тебе вже був Телемарх.

Вона посміхнулася.

-- Ти говориш так, наче божевільного вже ніколи не можна вилікувати.

-- А можна? Я ніколи не бачила, щоб хтось схиблений зцілився.

-- Ти багато чого бачила. Але тобі дуже далеко до того, що бачила я.

Я насупилася. Ця думка була тривожною. Невже вона могла просто дочекатися поки я втрачу глузд, переконати мене повернутися в наш світ і покласти припарку на мої мізки?

-- Я так не думаю, -- нарешті промовила я.

-- І чому це?

-- Бо якби моє божевілля було твоїм найкращим виходом, ти б про це не говорила. Ти б просто дочекалася, коли це трапиться.

-- Ти маєш цілковиту рацію. Це не найкращий вихід; найкраще було б якби ти послухала мене і негайно залишила цю власноруч створену в‘язницю. Але повір мені, існує і такий вихід.

-- З чого б це мені тобі вірити? Про це, чи взагалі про будь-що?

Вона — воно засміялося. Я почекала поки його дзвінкий, дитячий сміх стихне.

-- Відповідай на моє запитання, на клятого Керфа.

-- Ти повинна вірити мені, Амро Тетіс, бо богиня не може брехати своєму аватару, чи аватар богині. Ти не знала цього? Ця епоха втратила стільки знань.

Я відчула, як в мене в животі забурлило і почала підніматися гірка нудота, і це не мало нічого спільного з усім випитим вином.

-- Я не твій аватар. Я на таке ніколи не погоджувалася.

-- Я не промокла, -- сказала вона насмішкувато, ідентичним як мій голосом. – Я не погоджувалася, щоб на мене падав дощ.

Вона легенько посміхнулася холодною посмішкою і її голос знов став дитячим.

-- Однак це трапилося.

-- Забирайся до пекла.

Вираз її обличчя зм’як. Вона спокійно глянула на мене.

-- Може і до цього дійти, Амро Тетіс, хоча я сумніваюся, що одинадцять кіл пекла проіснують ще довго. Принаймні в такій формі, щоб ти їх впізнала. Але не забувай, якщо я потраплю туди, то тільки в твоїй душі.

Тоді я припинила розмову з нею… з ним, і знов взялася за випивку. Природно, що мої думки звернулися до Хольгрена, але майже відразу я прогнала їх. По-перше, тому, що я більше ніколи його не побачу, і якщо могла цьому зарадити, то воліла не зациклюватися на цьому. По-друге, якщо в моєї рішучості було якесь вразливе місце, то його звали Хольгрен Анградо. По-третє, від того, що за моїми приватними думками і почуттями спостерігав Реготун, ці думки й почуття видавалися мені вкритими неприємним слизом.

Тож я пила і не думала про Хольгрена.

Зрештою я відключилася на тому великому, кам’яному кріслі.

Частина III: Пекло

25

Одного разу я вже відчинив і пройшов крізь ворота між Люсернісом і Таготом. Взагалі-то двічі; раз туди і раз назад. Перехід між різними місцями на поверхні світу, це досвід, який найкраще можна описати, як травматичний, але надзвичайно короткий.

Перехід між світом смертних і Голдоритом був значно, значно гіршим і суб‘єктивно тривав вічність. Було таке відчуття, немов мені шматками здирали душу і розум. Розпач і божевілля були моїми найбільш позитивними відчуттями, і не знаю що ще відбувалося зі мною, в який перехідний стан буття пекельні ворота перетворили мене для цієї подорожі, але я відчував страхітливий біль у горлі від невпинного крику. Мої очі були відкриті, але я не бачив нічого, крім якоїсь червоної тіні, що невідомо як вгризлася мені в око.

Тоді я приземлився. Важко.

Першим на мене налетів холод. Вам знайомий вираз “пробирати до кісток”? В Голдориті це не було гіперболою. Я повільно зіп‘явся на ноги, обличчя відразу заціпеніло від брутального крижаного повітря. Я швиденько глянув навколо себе; схожа на храм будівля з сірого каменя, приблизно овальної форми, стіни прикрашені різьбленням стереотипних мук, що очікували грішні душі. Стіни здіймалися і здіймалися вгору, проте стелі не сягали. Десь з височини поступало тьмяне червоне світло. Воно нерівномірно пульсувало.

Другим на мене налетів малий демон.

Одна з тих огидних помісей краба і павука, що заполонили віллу, яку Бош перетворив у ворота в пекло, він був розміром з кота. Він боком дріботів до мене ніжками по сірій бруківці. Здавалося, що його задні ноги були паралізовані. Він рухався значно повільніше ніж інші. Я викликав світловий меч, щоб покінчити з ним, як тільки він наблизиться.

Світловий меч не з‘явився, проте світло нагорі легенько блимнуло.

-- От, дідько, -- сказав я, а тоді ухилився від струменя слизу, який малий демон вистрелив мені в обличчя. Речовина була неймовірно клейкою, до того ж, коли вона вступила в контакт з відкритим тілом, то виявилася паралітичною і кислотною.