Я витягнув з ранця Руку Повішеника, з надією, що вона не втратила свою ефективність після того, як вимокла в Сенні й Озі. Я приніс її не через її освітлювальні властивості, а з причини через яку її прагнуть всі злодії: вона вказувала шлях до того, що можна вкрасти. Якби мені потрібно було не врятувати, а викрасти Амру, мені б не довелося ловити Півмісяця.
Я закинув ланцюжок на шию і взявся за висохле зап‘ястя.
-- Що ж, смердючко, куди мені йти, щоб потрапити в Чорну Бібліотеку?
Мізинець, безіменний і середній пальці скрутилися до долоні, залишивши нерухомим кістлявий вказівний палець. Повільно він вказав вниз на землю.
-- Дуже смішно. Оскільки я не зможу прорити собі шлях крізь два кола пекла, мені доведеться шукати альтернативний маршрут. Бажано через Шип.
Вказівний палець повільно піднявся на попередню позицію, тоді почав сіпатися вліво. Я повільно крутився в тому напрямку, поки сіпання не припинилося і палець не завмер.
-- Чудово. Якщо виживу, то подбаю, щоб тобі зробили манікюр. – Я зняв ту неприємну штуковину і опустив у кишеню плаща. Тоді вирушив у вказаному напрямку.
Через кілька хвилин я зауважив, що всі душі, що летіли по небу, також падали в тому напрямку.
26
Уявіть собі дюжину тарілок, мінус одну, викладені одна на одну. Вони значно відрізняються за розміром і формою. Деякі тонкі, делікатні, малі; не більші за блюдця, інші величезні, незграбні тарелі створені сліпим, п’яним гончарем для велетнів. Складені таким чином, вони швидше за все впадуть.
Тепер уявіть собі, що через середину цієї купи комусь вдалося загнати шпильку, якимось чином наколоти кожну тарілку і при цьому жодної не розбити.
Ось така в загальних рисах географія одинадцяти кіл пекла. Кожне з них – інша реальність, відмінна від всіх інших, а утримує Їх разом метафізична сила, загально відома як Шип.
Шип –- єдиний прямий засіб комунікації між різними колами пекла, про який мені відомо. Мені доведеться пройти через Голдорит до Шипа, тоді опуститися повз Кхс в Траксис.
Я не зовсім уявляв, як мені це зробити. Хоча я доволі багато знав про окремі кола пекла, Шип був для мене загадкою. Я знав, що демони використовували його як головний шлях у своїх вічних війнах один проти одного. Я знав, що більше ніж один бог подорожував по Шипу, з різних причин, в основному після того, як зазнав поразки. Але крім цього, я не знав майже нічого.
Я загинув у Таготі й моя душа потрапила в Голдорит. Я пам‘ятаю неймовірний холод, і пам’ятаю безмежну порожнечу. Ну, може не зовсім порожнечу. В мене таке відчуття, що я був одним з чисельного натовпу, який оточував мене і в той самий час був невидимим.
Я смутно пам‘ятаю безконечне падіння зірок, здавалося, за місяці, що минули, це не змінилося, і загальне враження, що це опускаються прокляті душі. Це враження теж не змінилося.
І я пам‘ятаю ще дещо, якщо “ пам‘ятаю” правильний термін. Я знаю, що в мене якимось чином заблокували свідомі спогади чи навіть намагання поговорити про це. Хто заблокував і чому, залишається загадкою. Найбільше, що я можу сказати чи навіть чітко пригадати, це те, що “щось трапилося”. Спогади про спогади.
На жаль, я не пам‘ятав зовсім нічого про Шип.
Коли я проходив через одне пекло, по дорозі в інше, то швидко зрозумів, що те, що я був тут як проклята душа, зовсім не приготувало мене до перебування тут живцем, хоча б з тієї причини, що коли ти вже мертвий і проклятий, ти не завдаєш собі клопоту, щоб стежити за істотами, які можуть тебе прикінчити.
Голдорит був оманливо порожнім. Паморозь, цей делікатний узор зі схожих на голки крижаних кристалів, вкривала землю на кілька сантиметрів вглиб, схожа і водночас не схожа на сніг, земля при цьому виглядала безмежно плоскою. Взагалі-то, земля була горбистою, з невеличкими пагорбами і впадинами, невидимими, поки на них не наткнутися. Паморозь також приховувала тріщини в землі, достатньо великі, щоб підвернути собі ногу, а навіть зламати собі ногу, якщо дуже не пощастить.
Мені б придався ціпок. А оскільки я не приніс ціпка з собою, то був змушений значно сповільнити крок. Я проклинав цей факт і затримку, поки ледь не загинув. Я б загинув, якби мій крок був хоча б трохи швидшим.
Я поставив ногу на, як мені здалося, звичайний білий клаптик, що нічим не виділявся від решти безмежного світу. Моя нога пройшла крізь кригу і не зустріла під нею опору. Я інстинктивно відкинувся назад, живіт скрутився, коли я балансував між падінням вперед і назад. Діра, зроблена мною в кризі, зростала, спочатку повільно, тоді швидше.
Під нею не було нічого, крім чорної порожнечі.
Паморозь, що вкривала яму, почала розсипатися щоразу то швидше, незлічені крижані голки падали з тихесеньким шепотом, відкриваючи бездонну яму шириною десь в пів кілометра.
Я не став вдивлятися в порожнечу. Я боявся, що щось може також вдивлятися звідти на мене. Я відвернувся і викликав світловий меч, зробивши його довгим і тонким, зручним, щоб простромлювати землю поперед себе.
