Пропала злодійка полностью

В цьому світі було неможливо докладно виміряти час, але минула десь година, перш ніж я вперше побачив Шип, що здіймався над безконечною рівниною. Перед цим я певний час дивився на нього і не бачив, через його майже ідеальну прозорість. Бо він був прозорим, прозорішим ніж будь-яке скло, яке я коли-небудь бачив, прозорішим ніж лід чи кристал. Він був настільки прозорим, наскільки це тільки можна собі уявити.

Душі померлих заходили в нього і зникали. Ситуація явно відрізнялася від тієї, що була минулого разу, коли я мав нещастя відвідати Голдорит.

Сфокусувавшись на цій новій візуальній аномалії, мені було простіше зосередитись. Небезпека впасти без сил, піддатися втомі, відступила. Принаймні тимчасово. Я прискорив крок, наскільки наважився, і з часом опинився перед своїм тьмяним відображенням у скляній будівлі.

Я виглядав, як сказала б Амра, як побите собаче лайно.

Я простягнув тремтячу руку, щоб доторкнутися до Шипа, але він мене відштовхнув. Коли я кажу відштовхнув, це означає відкинув на десять метрів, а це принаймні повністю привело мене до тями. Тут було задіяне щось схоже на обереги Телемарха. Мене не повинно було здивувати, що Шип захищений, в іншому випадку сполучення між різними колами пекла було б значно простішим, ніж на це вказувало моє вивчення цієї теми. Я обережніше наблизився до Шипа ще раз, і глянув на нього по-новому, цим разом з допомогою магічного зору.

Він був такий яскравий, що в мене засльозилися очі. Так, навіть те око, якого мені бракувало, дуже неприємне, скажу вам, відчуття. З труднощами мій зір пристосувався. Я побачив енергію, в таких кількостях, що вона затьмарювала тріщину Телемарха, і вся вона спливала вниз. А ще я побачив обереги, поряд з якими мої власні обереги, а навіть обереги Телемарха, виглядали як грубі закарлючки не надто розумних немовлят.

Я довший час намагався пробитися крізь ці обереги і дізнався, що таке тотальний провал.

-- До біса це все, -- пробурмотів я, зібрався з духом, готуючись до неминучого страхітливого болю, і запхав руку в кишеню, в якій знаходився поглинач магії.

Як тільки мої пальці доторкнулися його гладкої поверхні, моє джерело зникло, тепло розсіялося і я знов став помирати. Я вихопив поглинач з кишені й вгатив ним по неприступній поверхні Шипа.

Не знаю, чого я очікував. Теоретично було можливим все, від нічого до повного обвалу Шипа. А насправді трапилося ось що: вся будівля почала так вібрувати, що видала одну високу, чисту, оглушливу, нескінченну ноту. Падаючі душі зависли в небі, а тоді почали блукати, раптово непевні куди їм прямувати. При контакті з амулетом поверхня Шипа почорніла і вкрилася пухирями, ця порча почала поширюватися в усі боки від місця контакту. Сам амулет теж не залишився неушкодженим – обереги пожирали його так само як він пожирав обереги. Руку, що тримала поглинач, охопив нестерпний біль, такого я ще не відчував, і не мав бажання ще колись відчути. Я тиснув на стіну Шипа з силою породженою розпачем, холод вбивав мене, певно і зовсім не повільно.

Раптово амулет з шипінням зник, а зіпсована мною частина стіни обвалилася всередину, я впав крізь неї, і продовжував падати, безконечно і наосліп.

28

-- Ти коли-небудь бачив черепаху перевернуту на спину?

Щось, що дуже нагадувало носок чобота, штурхнуло мене в ребра. З моїх вуст злетів мимовільний стогін.

-- Бачив? Жалюгідну, абсурдну. Просто смішну. Коротенькі, маленькі ніжки дриґаються в повітрі в повільній, безсилій паніці. Проте ти не можеш піти собі й залишити бідолаху напризволяще. Принаймні я не можу. Ей, ти, вставай.

Я пролупив око і побачив, що наді мною стоїть чоловік. Чорне волосся, смугла шкіра. На ньому був одяг, що вже купу століть як вийшов з моди, до того ж заляпаний вином. Плями на плямах вина. Це був хтось, хто рідко пропускав шанс хильнути.

-- Ти хто? – прохрипів я.

-- Що, не впізнаєш свого бога?

-- Я не поклоняюся жодному богу.

-- Тоді твоє щастя, що мене не надто обходить поклоняються мені чи ні.

Я сів і оглянувся навколо. Величезна округла кімната, блідо-біла, зроблена з якогось невідомого мені матеріалу, з широкою дірою в підлозі, за якою була тільки суцільна темрява. Діра, від якої я знаходився лишень в кількох сантиметрах. Я здригнувся і позадкував від краю, поки ранець на спині не наткнувся на стіну.

-- Чудово. Тепер, коли ти не заважаєш, я можу знов увімкнути цю штуковину. Інакше тебе б засмоктало. Краще відверни очі. Око. Пробач.

-- Я й гадки не маю, що… -- А тоді він клацнув пальцями і все існуюче світло помчало зверху вниз і крізь діру, потік, водоспад, потужна ріка, гуркіт якої було чутно і відчутно.

-- Дивовижне видовище, правда? – Я глянув на нього примруженими очима, а він усміхався, дивлячись на світло. – Таке не кожен день побачиш!

-- Що це?

-- Приречені на пекло душі, які відпускають назад в Ур!

-- В Ур?

-- Початок, дурню!

-- Початок чого?

--- Початок всього! – крикнув він посміхаючись.

-- Якщо початок на дні, -- сказав я трохи приголомшено. – То що тоді на вершині?

Він повернувся до мене, посмішку змінив насуплений вираз обличчя.