Я не зробив цього раніше тому, що хотів зберегти стільки енергії, скільки це тільки можливо, а не дати собі замерзнути було випробуванням саме по собі. Проте побачивши яму, я не шкодував цих зайвих зусиль.
#
Я годинами брів по ландшафту проклятих, час від часу зупиняючись, щоб звіритись з Рукою Повішеника. Вона завжди згоджувалася з душепадом у небі, й мені не доводилося коригувати свій шлях.
Крім дощу душ в мене над головою не було сонця, місяця чи зірок, тож я не міг визначити час. Але невдовзі я відчув спрагу, а ще невдовзі по тому завітав голод. Тому я зупинився, відкрив ранець і витягнув прихоплені харчі.
Їх було небагато.
Не було сенсу брати з собою справжню їжу. Одним з тих, що всі одинадцять кіл пекла мали спільного, можна сказати їхньою характерною рисою, було загнивання у всіх його формах. Моральне, духовне. Фізичне. Як би мені не хотілося тортика чи смаженої пташки, запаковувати їх не мало сенсу. Особливо податливими були колись живі харчі. За кілька хвилин після прибуття, всі принесені продукти перетворилися б в гнилий суп. В Голдориті в
Тому замість цього в мене був флакон з червоно-білим порошком, який не дивлячись на свої заперечення дістав для мене Фенгал Дарувнер. Наркотик, звісно, з Фар-Твілу. На Люсернійському слензі його звуть “Дорога”. Викликає страшне звикання і зрештою призводить до смерті. При ньому пекельна трава здається звичайними ліками. Але під його впливом людина не відчуває голоду чи спраги, має безмежні запаси енергії, і мабуть, найголовніше, ясний розум. До тієї миті, коли він чи вона не помре від цього непотребу. А оскільки порошок сам по собі був формою загнивання, то я гадав, що він більш-менш мав імунітет від пекельного розпаду.
Я певний час розглядав флакон, а тоді поклав назад в ранець. Я ще не був настільки голодний, спраглий чи змучений. Я не чув, щоб хтось зіскочив з Дороги, після того, як підсів на неї. Вочевидь, це була дорога в один кінець.
,Зітхнувши, я закинув ранець через плече, викликав світловий меч і знов вирушив за рікою зірок.
#
Спочатку я не міг зрозуміти, що бачу. Я був змучений, страшно змучений, все моє існування звелося до шипіння світлового меча об паморозь, крок і повторювати
Щось змінилося.
Я зупинився і з зусиллям підвів погляд в себе з-під ніг.
Поперед мене, метрів десь за сто, було щось схоже на пагорб. Тоді моє сприйняття змінилося і пагорб став нагадувати панцир велетенського жука, синьо-чорний і трохи блискучий, позбавлений інею, що вкривав абсолютно все інше.
Воно не рухалося.
Певний час я просто стояв, легенько похитуючись і тупо вдивляючись, дозволяючи, щоб ця зміна зафіксувалася в моїй свідомості.
Тоді нерухомий жук-пагорб поворухнувся.
Він вибухнув вгору, масивний панцир розколовся і з‘явилися крила жука. Крила билися з такою силою, що потік повітря звалив мене з ніг.
Чудовисько піднялося в повітря, але не дивлячись на те, що шалено махало крилами, раптово зупинилося. Я побачив, що воно було прив‘язане до землі масивним ланцюгом. Його нижній кінець був поза полем мого зору, але я бачив, що верхній кінець ланцюга був приєднаний до жахливого, вкритого шипами списа розміром з корабельну щоглу, і цей спис стирчав у грудній клітці монстра.
Він дико метався в повітрі, а тоді раптово почав падати назад на землю. Я зрозумів, надто пізно, щоб якось зарадити цьому, що знаходжуся в кінцевій точці траєкторії його падіння. Поки він падав, моєю єдиною реакцією було примружити очі й прикрити обличчя рукою.
Він приземлився з силою землетрусу, десь за три метри від мене, й мені ледь вдалося встояти на ногах. Він відкрив несподівано котячі очі на інакше жахливій комашиній морді, й кожне око було більше за мою цілу голову.
-- Ти схибив, -- сказав я, а він втупився в мене.
Маг.
-- Демон.
Що робиш ти в Голдориті, одягнений в плоть?
-- Гуляю. Чому ти не мандруєш з рештою тобі подібних?
Мені подібні еонами не пробачають образ. Мене залишили на поталу тому, що надходить.
-- А що надходить?
Руїна. Спустошення. Знищення. Забуття.
-- Не думаєш, що це пішло б цьому місцю на користь?
Можливо. Ти б хотів цього?
-- Мабуть, що ні, -- признав я. – Що ж, я побажав би тобі гарного дня, якби існував хоча б дрібний шанс, що тут може бути день. Чи щось гарне.
Я почав задкувати. Я не збирався повертатися до тієї істоти спиною.
Давай укладемо угоду, магу.
-- Я вже раз укладав. Нічого не вийшло. Я присягнув, що більше ніколи не буду домовлятися з руйнівними силами.
