Я признаю, що в мене розпачливе становище. Ти, одягнений в плоть і володар певної сили, можеш звільнити мене. Я здаюся на твою ласку. Скажи мені своє бажання. Я виконаю його і тоді ти розірвеш мій ланцюг.
-- Моє бажання? В мене їх багато. На цю мить головне з них – обійти тебе і продовжити свій шлях.
Звільни мене. Або я з’їм тебе.
З мене було досить розмов з тією істотою. Навіть якби я хотів, в мене не було жодних шансів розірвати його ланцюг. Він це знав і сподівався, що я не знаю. Проте якби він перекусив мною, то мав би достатньо сили, щоб самому розірвати свої пута.
-- Послав би я тебе до пекла, але… -- я знизав плечима, повернувся, оминаючи демона, обходячи його десятою дорогою.
Він молотив своїм масивним тілом по повітрю і по землі, лютував, метався і весь час погрожував.
Зрештою поступово, крок за кроком, його звуки стихнули позад мене.
27
Одинадцять кіл пекла призначаються для проклятих, тих, хто вів таке грішне, розпусне життя, що заслужили на кару, якої вочевидь їм вдалося уникнути за життя.
Практично всі так твердять, бо всіх так навчають.
Це брехня.
Ми, смертні, намагаємося знайти цьому якесь розсудливе, розумне пояснення, але правда полягає в тому, що певна частина нас потрапляє в пекло не тому, що заслуговує на таке потойбічне життя, а тому, що тисячі років тому так домовилися боги й демони.
Навіть я по-справжньому не розумію природу одинадцяти кіл пекла, а я присвятив значну частину свого життя на їхнє вивчення. Буквально роки. Але коли я склав докупи тисячі фактів, легенд і обривків знань, то принаймні одна річ стала для мене зрозумілою: без постійного потоку безсмертних іскр, якими є душі смертних, всі одинадцять кіл пекла згасли б і померли. Завдяки нам можливе їхнє постійне існування. Душами живляться не тільки злі духи, великі та дрібні демони. Ними живиться весь їхній світ. Ми дрова, якими живляться їхні вогнища, і без нас всі одинадцять кіл пекла згаснуть і помруть.
Тож не дивно, що вони воювали з богами за контроль над світом смертних.
Існує легенда, що боги і демони тільки тоді припинили вбивати один одного, коли домовилися, що частина душ буде відправлятися в пекло, десятина проклятих. Демони були раді без боротьби отримати те, що потребували, а боги були раді віддати за мир частину ресурсу, що безконечно відновлювався, особливо тому, що це їм нічого не коштувало.
О, вони дали цьому розсудливе пояснення. Божий суд і все таке. Стимул творити добро за життя. У кожну мить здихає достатньо злих уйобків, що заслуговують того, що отримують. Але це система квот, а не справедлива система. Якщо в нашому світі перестане існувати зло, якщо кожен чоловік і кожна жінка повернуться до гріха спиною і житимуть по-справжньому бездоганним життям, їм доведеться зішкребти з потойбічного життя фальшиву концепцію вічного покарання і назвати його своїм справжнім іменем – жертва. Десятина, що гарантує мир між верхніми і нижніми світами.
Для демонів ми їжа. Для богів – товар. Щось, чим вони торгують, коли їм це вигідно. Немає жодних сумнівів в тому, що демони лиходії, жорстокі й злі, але не варто забувати, що вони пожирають душі, бо в них немає вибору. З іншого боку боги дозволяють їм це робити, бо їх це влаштовує.
Звісно я вірю в богів, живих і мертвих. Але швидше помру, ніж буду якомусь з них поклонятися.
Проте до того як я добрався до Шипа, я пошкодував, що в мене немає якоїсь вищої сили, до якої я міг би звернутися по допомогу. Пів десятка разів я зупинявся і витягував пляшечку з повільною смертю, яка б дозволила мені продовжити шлях не відчуваючи спраги, голоду чи втоми. Пів десятка разів я ховав її назад в ранець, не відкриваючи, і брів вперед по безмежній паморозі.
Тоді настала мить, коли я зашпортався і впав, і навіть не усвідомив цього поки не припинило свою дію закляття, що не давало мені замерзнути до смерті. Я почав вмирати раптово, брутально, невблаганно. Жах і страхітливий біль повернули мене до притомності, я в паніці повторив закляття. Тоді відірвав обличчя від землі, моє серце шалено калатало, я швидко, по-тваринному дихав. Я повільно піднявся у положення сидячи.
Якщо я засну, то мені гаплик. І я більше не міг розраховувати, що не засну в дорозі.
З чималим жалем я дістав і потягнув ранець до себе. Запхав руку і пальці почали навпомацки шукати флакон з Дорогою. Я вдивлявся в далечінь, мої очі спостерігали за польотом проклятих душ, в голові в мене не було жодної раціональної думки.
Приблизно в той самий час, коли я знайшов флакон, я зауважив ще щось.
На відстані була точка, де зорі, що летіли в мене над головою, просто зникали. І ця точка була не так вже й далеко.
Я знав, що просто відтягую неминуче, але випустив флакон і забрав руку, важко зітхнувши встав і знов вирушив у дорогу.
#
