Пропала злодійка полностью

Я зітхнув. В мене й гадки не було, що ще можна спробувати. Для другої частини плану я не потребував зяючої діри, але я потребував хоча б чогось. Якусь тріщину, невеличку щербину. Щось, за що можна зачепитися.

-- Перевір, Хольгрене, -- наказав я сам собі. – Освітлення не найкраще, та й твій зір колись був кращим.

Я послухався своєї ради, повільно і уважно провів пальцями по кожному сантиметру поверхні стіни, яку міг вразити вибух.

І я знайшов те, що шукав. Дрібнесеньку тріщинку, збоку від того місця де барильце притулялося до стіни. Мабуть, її утворив цвяшок, що скріпляв барильце, вирваний з дерева з такою силою, що залишив маленьку щербину. Малюсіньку. Я провів по ній пальцем три чи чотири рази, перш ніж відчув її. А коли відчув, то провів ще пів десятка разів, щоб переконатися, що це не моя уява.

Я похмуро посміхнувся і витягнув діамант, за який Мок М‘єн здер з мене три шкури; я провів всю подорож з Белларіуса в Люсерніс вкладаючи в нього силу і пару простих, проте хитромудрих команд – знищити і розширити.

Працюючи в основному навпомацки, я старанно приложив діамант до тріщинки. Коли я був більш-менш певен, то випустив магію.

Наперекір силі тяжіння, діамант почав крутитися об поверхню стіни. Спочатку повільно, тоді швидше. Він почав світитися теплим світлом, потім кидати яскраві промені, перетворився в призму, що заломлювала світло, яке походило з якогось внутрішнього джерела. Повітря заповнило дзижчання; десять, сотня, тоді десять тисяч бджіл.

Діамант занурився в поверхню стіни. Світло і звук віддалилися. Я схопив ранець, передбачливо відступив на кілька кроків і чекав.

І чекав.

Стіна не обвалилася. Несподівано не з‘явився величезний пролом. Я більше не чув дзижчання, з діри не світило світло. Я не знав чи діамант вичерпався; технічно це був артефакт, він діяв без мого безпосереднього управління. В цю мить я не мав з ним зв‘язку. Він був випущеною стрілою. Я не знав чи вона ще летіла, чи впала.

Я дав йому ще трохи часу.

Далі нічого не відбувалося.

Лаючись, я вирушив назад до стіни, щоб побачити чи там було що бачити, але завмер на місці, коли повітря розірвав оглушливий звук. Спочатку я подумав, що нарешті спрацювало моє закляття… а тоді зі зростаючим жахом зрозумів, що звук походив з-позад мене.

Я озирнувся через плече і побачив, як розходиться земля; утворилася величезна тріщина і поділила Хащі навпіл. На моїх очах глибока щілина перерізала Гірку; раптово утворився подвійний водоспад, а точніше кровоспад, ріка лилася вниз з обох боків тріщини, її русло було смертельно порушене.

Як нагорі, так і внизу, сказали мені Хащі. Вони не збрехали.

Тріщина розширювалася. Вона також подовжувалася, бігла до мене нерівними зиґзаґами. В міру того як вона наближалася, розрив Траксиса ставав голоснішим.

-- На мертвих богів. Я запізнився. – Я зачаровано спостерігав, як провалля мчить до мене. Мені навіть на думку не спало намагатися втікати. Не кожен день ти стаєш свідком кінця площини реальності, до того ж, куди мені було бігти? Моя єдина надія на втечу знаходилася за стіною, в Чорній Бібліотеці.

Провалля пройшло менш ніж в метрі від мене і налетіло на стіну.

Якусь мить, дві, три, нічого не відбувалося, не було видно жодних змін… а тоді пролунало приголомшливе бум і стіна розкололася знизу до самої гори, я й оком не зморгнув. По обидва боки почали розходитися тріщини, стіна почала обсипатися.

-- Ха! Хай тобі чорт! – Закричав я до стіни. Безсумнівно радіти від знищення неживого предмета було не дуже розумним. Мені було наплювати. – Все одно хай тобі чорт!

Почали падати шматки стіни, деякі з цих шматків були дуже великими, і деякі падали на мене. Я перестав поводитися як дурень і почав втікати. Це був смертельний дощ. Від кожного удару здригалася земля, в повітря злітали великі грудки болота. Я побіг в напрямку Гіркої, озираючись назад і вгору, намагаючись визначити куди бігти, щоб уникнути масивних уламків. З одним оком і на повній швидкості це було важко. Я зашпортався, впав, знов зіп‘явся на ноги. Шматок стіни величиною з двері гепнув на землю позад мене і знов збив мене з ніг. Коли я котився, трохи менший задів мені плече.

Я приземлився на бік, глянув вгору. Побачив смерть.

Закриваючи небо, на мене падала зазублена частина стіни величиною з барку.

-- Дідько! – Я викинув руку і метнув у неї силу, чисту, несформовану енергію.

Вона розколола падлюку надвоє і то з такою силою, що перш ніж вдаритися об землю, дві частини склалися у величезне, обернене V, утворивши навколо мене великий, кам‘яний намет.

Я закліпав і опустив руку.

-- Вийшло краще, ніж я сподівався, -- промовив я.

Зі зловісним скреготом один бік мого “намету” почав осуватися, його опора на другий бік слабнути, рівновага між двома плитами порушувалася, в той час, як інерція співала свою непереборну пісню.

Я вискочив, один бік впав на землю, інший зверху на нього.