Пропала злодійка полностью

-- Ти сказав, що створив мене, більш-менш. Розпочав війни і наказав вбивати бездомних дітей, тільки для того, щоб з‘явився хтось такий як я. Правильно?

-- В загальних рисах, так.

-- На якого біса?

Раптово дівчинка опинилася поряд зі мною. В мене мороз по шкірі пішов від близькості до образа чудовиська, що оселилося в моїй душі. Те, що вона була до нудоти солодкою маленькою дівчинкою, тільки погіршувало справу. Великий досвід не дав мені відсахнутися. Ніколи не показуйте вилупкам, що ви хочете відсахнутися.

-- Пам‘ятаєш, ти мала розмову з кривавою відьмою в Ненависних Водах? – запитала вона.

-- Так.

-- Ти сказала їй, що доля – це рабовласник, і що ти відкидаєш її кайдани. Мушу признати, твоя невеличка бравада пролунала непогано, але правда полягає в тому, що кайдани долі неможливо відкинути.

-- Пішла на хуй твоя правда.

-- Їх не можна відкинути. Повір мені. Я не можу брехати тобі. Проте їх можна порвати. Принаймні я так вважаю, і всі мої сестри зі мною. – Вона насупилася. – Ми мало в чому сходимося, але в цьому ми сходимося.

-- Відповідай на моє кляте запитання.

-- Ти наконечник в нашій суперечці з долею, Амро Тетіс. Більше я не можу сказати. Це не моя справа.

-- А чия це справа?

-- Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.

Більшість свого життя я старанно намагалася уникати проблем. Не небезпеки – це невід'ємна частина злодійського буття. Коли ти вирушаєш красти рідкісні й цінні предмети, то ти будеш красти їх у впливових, важливих людей. Це небезпечно, і від цього нікуди не дітися. Ти можеш тільки намагатися мінімізувати ризик.

Проблеми – це зовсім інша справа. По-перше, вони загалом не приносять прибутків. І якщо небезпеку переважно потрібно йти і шукати, то проблеми постукають в твої двері о будь-якій годині дня чи ночі, непрошені й переважно неочікувані. Принаймні так приходили мої, занадто часто.

Тож я навчилася вдавати, що мене немає вдома.

Та все одно проблеми інколи не зупинялися і просто виламували двері.

-- Я щиро і від всієї душі ненавиджу тебе, -- сказала я.

-- Я знаю.

-- Заберися від мене, прошу тебе.

Її образ зник, давши мені ілюзію самоти. Я вдивлялася в своє нове небо, але мій погляд весь час ковзав до горизонту. Може мати небо було не такою вже…

Там було щось, на самісінькій межі мого сприйняття. Я побачила його. Щось блимнуло, тоді зникло. Я довго вдивлялася, проте більше нічого не побачила. Тоді, коли я вирішила, що це мені привиділося, воно блимнуло ще раз. Дрібна іскра золотого світла.

-- Що це в біса таке? – сказала я. Це було риторичне запитання.

-- Це, -- сказала Калара, від її слів практично перло самозадоволенням. – кінець нашого тупика.

Частина 4: Ніде

34

Уявіть собі, будь ласка, що ви знаєте кожну деталь всього, що існує, від найдрібнішої пилинки на травинці до танка зірок, всіх десяти мільярдів трильйонів… і абсолютно всього між ними. А тепер уявіть, якщо зможете, що ви знаєте все це, все за раз, мить за миттю, кожну дрібну зміну за зміною.

Ось що таке всезнання.

Його сильно переоцінюють, бо з нього абсолютно жодної користі. Людський, смертний розум аж ніяк не підходить, цілковито надто тендітний, просто надто обмежений, щоб справитися з нескінченною кількістю знань, якою є всезнання.

Воно мене вбило.

Око Лагни вбило мене, і тільки це врятувало мене. Якби я якимось чином пережив це, то з‘їхав би з глузду. Можливо моя голова вибухнула б, а я якимось чином продовжував жити без неї. Не знаю. Мені про це зовсім не хочеться розмірковувати.

Не знаю скільки часу я був мертвим. Не те щоб в моїй ситуації час мав якесь значення. Спочатку, як можна очікувати, коли помреш, не було нічого. Тоді я усвідомив той факт, що досі існує якесь я, і що воно має свідомість. Здається, що цього замало, але без цього, у вас немає буквально нічого.

Ось що трапляється, коли ти вмираєш, як я відкрив, якщо ти вже фізично присутній в потойбічному світі… навіть у світі в такому жалюгідному стані, в якому перебував Траксис. Ти нікуди не відходиш. Твоє життя закінчується і душа втрачає зв‘язок з тілом… але твій дух не розлучається з тілом.

Він не має куди йти, бо за правилами за якими він грає, він вже на місці. Тож твій дух в паніці пролазить назад в атоми своєї земної посудини. Принаймні так вчинив мій. Я цього аж ніяк не схвалюю. В певному сенсі, в мене таке відчуття, що я й далі мертвий і вселився у своє тіло, змушуючи його виконувати всі необхідні тілесні функції. Це неприємне відчуття, що відволікає і зовсім не допомагає мені покращити свій душевний стан.

Я з криком повернувся до життя, це я пам‘ятаю. Інстинктивно мої руки піднялися до ока – до ока Лагни. Я затулив його долонею, блокуючи все світло… і ось так просто, потік знань припинився.

Я міцно стиснув повіку. Забрав руки і порився в кишені за пов‘язкою, натягнув її. Було нелегко, бо я весь трусився, але з часом мені це вдалося. Я постарався, щоб клята пов‘язка добре трималася.

Тоді я відпочив. Я називаю це відпочинком, бо якось соромно признати, що я скрутився калачиком і стогнав.