Пропала злодійка полностью

Коли я планував повернення Амри, то гадав, що як здобуду записник, то матиму більше часу на його вивчення. Може дні. Принаймні години. Я не враховував можливе знищення пекла. Як недалекоглядно з мого боку. Здавалося, мені пощастить, якщо я матиму кілька хвилин.

Я поклав руку на скриньку. Підняв важку кришку.

Там був не записник. Там була взагалі не книга. Там була куля, сфера, діаметром приблизно як коло утворене великим і вказівним пальцями. На мій магічний погляд вона здавалася кришталевою, яскраво сяяла і виділяла біло-золоте світло. Я придивився до тієї штуковини і побачив, що вона тонко гравірована.

Це було око; повністю з зіницею, райдужною оболонкою і тоненьким узором артерій і вен.

Мені згадалися слова Сторожа. ”Ти побачиш”, сказала вона. Ха, ха. Її почуття гумору було зовсім не смішним. Що зрештою не повинно мене дивувати.

Я підняв його. Жодної реакції, крім легенького поколювання, швидше уявного, ніж справжнього.

-- І що далі? – запитав себе я і в мене по спині прокрався жах. Невже Сторож говорила буквально? Якщо так, то тоді для неї це безсумнівно був прекрасний жарт: одноокий маг вирушив на пошуки таємниці записника Лагни.

Могло бути гірше. Я міг мати два ока і бути змушеним вирвати одне лишень для того, щоб перевірити цю теорію. А так як я вже втратив око, то міг втратити тільки трохи почуття власної гідності.

-- Хурвус би цього не схвалив, -- пробурмотів я, зняв пов‘язку з ока і запхав її в кишеню. Тоді з чималою відразою, я лівою рукою розвів повіки, а правою встромив кришталеву сферу собі в очницю.

Куля була неприємною, принизливою і холодною на доторк. Але вона пасувала, і після того, як я кілька разів кліпнув, пристосувалася до очниці.

Я кліпнув ще кілька разів. Почуття було дивним, зайва, незвична вага в надзвичайно інтимному місці, і дивне, напівзабуте відчуття за кожним разом коли моя повіка ковзала по гладкій поверхні кулі після довгого періоду, коли вона не мала по чому рухатися.

Тоді кришталеве око стало в ідеальну позицію, між ним і тим, з чим звичайне око з‘єднується за очницею, утворився зв‘язок, і я побачив все.

І мене побачили.

Записником Лагни виявилося справжнє око бога знань, вирване з його відрубаної голови і після страти збережене як трофей повелителем демонів Траксиса.

Ви запитаєте, що відбудеться, якщо частинку тіла бога вставити у власне?

Ви заб‘єтеся в конвульсіях. Потім втратите свідомість. Потім помрете.

А потім почнеться найгірше.

Амра: інтерлюдія 3

Небо було сірим.

Доволі банальне спостереження. Для переважної більшості людей, переважно. Вони дивляться на небо, купол світла і повітря, що постійно висить над ними, бачать вони його чи не бачать, сплять вони чи не сплять, живі вони чи мертві, і якщо вони взагалі звертають на нього увагу, то бачать, що воно сіре, чи блакитне, чи чорне в безмісячну ніч, або вирує хмарами, що несуться переповнені холодним, пронизливим дощем, або всіяне крижаними зірками. Ніхто не зупиняється, щоб глянути чи небо взагалі є, а тільки яке воно в дану мить, і чи невдовзі зміниться, зробивши їхнє життя більше або менше жалюгідним.

Це небо було сірим.

Коли я заснула, взагалі не було ніякого неба; а зараз за дверима було небо, і воно було кольору помиїв. Жодного сонця, місяця чи зірки. Внизу досі палала тріщина, жовто-золота. А далі відсутність взагалі будь-чого, яку я вирішила називати чорнотою.

Я не знала, що означала поява неба.

Я не знала чому тепер було небо, чи воно зникне так само легко, як з‘явилося. Я не знала чи те, що в мене є небо – це добре, погано, чи не має значення.

Я знала, що мені дуже, дуже набридло, що в мене не було неба, тому загалом я була задоволена.

-- Хочеш знати чому зараз є небо? – запитало маленьке чудовисько позад мене.

-- Так насправді то я хочу знати, як мені дістатися до твого горла, -- відповіла я.

-- Зараза, -- сказало воно. – Зараза думок і бажань. Чим довше ти тут залишаєшся, тим більше твої бажання, а зрештою навіть підсвідомі думки, будуть вписуватися в реальність навколо тебе. В тебе немає досвіду командувати силою, якою ти зараз володієш. Тому там де не було нічого, з‘явилося небо. Твоє прагнення неба просочилося зі сну, а тріщина відреагувала.

-- Чудово. Може моє бажання, щоб тебе покарали за всі ті мерзенні речі, які ти вчинив, також просочиться, -- я відвернулася від свого нового неба і стала обличчям до неї… нього.

-- Вибач за те, що позбавлю тебе ілюзій, -- промовило воно. – Божественна магія перебиває те, чим ти там володієш.

Вона сиділа в кутку, намотувала своє довге, кучеряве волосся на палець, знову і знову. Вона вже давно не рухалася з того кутка. Та й взагалі її – його – так насправді там не було.

-- Шкода, -- сказала я і обернулася назад до свого нового неба. Воно було краще ніж нічого. Але не набагато. Одноманітна сіра широчінь. Чесно кажучи, трохи депресивна. Горизонт – лишень неясна лінія, де сірість переходила в чорноту.

-- Отже, Реготуне, ти не можеш брехати мені, правильно?

-- Правильно.