Пропала злодійка полностью

Поступово я знов усвідомив, де знаходжуся. Я лежав на підлозі, поряд зі столом. Решта кімнати зникла, що було вже не так добре, підлога просто повільно крутилася в тьмяній порожнечі, в небі без кінця. Це вже було геть не добре. Осколки розбитого місяця виділяли бліде, нерівномірне світло, повсюди були уламки Траксиса. Єдиним, що впало мені в око, на що не вплинуло знищення, був Шип, який на відстані скидався на безконечний дріт. Він тягнувся поза поле зору в обох напрямках. Інших кіл пекла я не бачив. Не знаю, чи це означало, що всі вони були також зруйновані, чи просто, що з одного не видно іншого.

Я отримав насолоду, спостерігаючи, як ти знову вмираєш, повідомив мене Півмісяць.

-- Тобі це ще не набридло? – Не скажу, що мені подобалися мої перепалки з цією істотою, але я вважав кумедною його відкриту, кровожерливу чесність. І вони зміцнювали моє рішення більше ніколи-преніколи не з‘єднувати його голову з тілом.

Ні, не набридло. Думаю, мені це не скоро набридне. Роби це частіше і тоді ми довідаємося.

-- Скажи мені, коли відчуєш тріщину.

Тріщини тут немає.

-- Я так і думав. А зараз заткнися. Мені потрібно якось розібратися з цією штукою.

Я зібрався з думками, зібрав всю свою мужність. Пригадав Амру і розмістив спогади про неї на перше місце у своїй свідомості. Зовсім трішечки відхилив пов’язку і припідняв повіку.

Мене знов приголомшило.

З часом я прийшов до тями, почуваючись так, наче мені в мізки загнали розпечену до жару кочергу. Принаймні пов‘язка спрацювала як запобіжник і коли рука впала, прикрила мені око і перервала потік.

Цим разом ти не помер, тому це не рахується. Але мені сподобалося, що тобі було боляче.

-- Ти мені ще побазікай і я вирву тобі око і вставлю цю штуковину в тебе.

Мовчанка.

-- Так нічого не вийде, -- пробурмотів я. Я потребував якогось фільтра. Якогось способу перелопатити всі ці знання і відкинути зайве. І я не знав як мені це зробити. Я навіть не знав чи це взагалі можливо. Одним словом я потребував ключ. Як і казала Королева Душ.

Я зважив і відкинув ідею використати магію, щоб спробувати приборкати ту штуковину. Магія смертних нічого не вартувала проти демонічної магії, про божественну магію годі й казати. Я спробую, якщо більше нічого не придумаю, але великих сподівань на успіх в мене не було.

Справжня проблема полягала в тому, що я знав про записник Лагни значно менше, ніж мені здавалося. Легенди, як я довідався з власного гіркого досвіду, і то вже не раз, приховували стільки ж правди, скільки відкривали.

Тагот дійсно знав таємницю безсмертя, а принаймні якусь таємницю. Записник Лагни дійсно містив у собі всі існуючі знання. Однак, отримавши за своє життя і те, і те, я не став безсмертним чи всезнайкою.

Що я знав? Про записник Лагни, крім очевидного? Що…

Я посміхнувся похмурою посмішкою. Сторож не була приємною істотою, але вона натякнула мені, хіба ж не так? Кепкуючи, недобре сміючись наді мною, але вона сказала мені правду. Сказала, що я побачу. Що ще вона сказала?

Що деякі книжки були не тільки чтивом, а й читачами. І що деякі книжки були дуже злими.

А це означало, що в оці Лагни залишався якийсь розум. Якась самосвідомість. Мені б ніколи не спало на думку, що частина тіла може містити чи зберігати щось схоже на особистість, але з іншого боку я не був богом.

Якщо око могло бути книгою, то інша частина особистості бога могла бути ключем.

Отже. Так і так. Можливо мені вдасться домовитися з останками бога знань. Добитися його співпраці. Добитися, або купити. А якщо не вдасться, то якимось чином змусити його.

Я спробував встановити контакт.

35

Я зробив те, чого не робив відколи запхав у себе ту кляту штуку. Міцно зажмуривши око і прикривши кулю пов‘язкою, я відкрив свій магічний зір. Він був тут. А принаймні те, що від нього залишилося. Він сидів на скелі. Скеля знаходилася в безликій, вкритій курявою площині, над нею висіло більш-менш одноманітне небо. Світло не мало джерела і було повсюди.

В нього була темна, темно-коричнева шкіра. Волосся на голові було коротко підстрижене, з дрібними кучерями, сиве. Волосся на бороді було заплетене в косички. В нього була більш розвинена мускулатура, ніж я собі уявляв. На ньому була стара, поношена мантія, схожа на ті, що носять еламнерці, а вкриті мозолями ноги були в запилених сандалах. Його обличчя… його обличчя було похмурим, а коли він повернувся до мене, то його випуклі очі з зіницями в формі зірок палали.

-- Я так гадаю, Лагна, -- я зобразив легенький уклін.

-- Де моє тіло? – запитав він, його голос приборканий грім. – Де решта мене?

-- Не знаю, -- відповів я. – В легендах не говориться, що Хом Деі зробив з твоїм тілом. Хіба бог знань не знає?

-- Я не знаю про ніщо, відколи це око поклали в кляту скриньку до часу, коли ти її відкрив.

Я зробив кілька кроків до нього.