К. підводиться, настрій, звичайна річ, у нього майже святковий, але Тітореллі тепер уже не до свят, він обіймає К. і пускається бігти з ним. Ось вони в будинку правосуддя, біжать сходами, проте не лиш угору, а й угору та вниз, і то без жодних зусиль, легенькі, немов човник на воді. І саме тоді, коли К. споглядає свої ноги й доходить висновку, що такий чудовий спосіб пересування не міг належати його дотеперішньому приземленому життю, саме тоді над його опущеною головою відбувається перетворення. Світло, що досі лилося ззаду, зненацька струменить і засліплює вже спереду. К. піднімає голову, Тітореллі киває йому і обертає його навколо. К. знову в коридорі будинку правосуддя, але тепер тут усе спокійніше і простіше. Нема жодних примітних подробиць, К. усе охоплює одним поглядом, вивільняється з обіймів Тітореллі і простує своєю дорогою. К. одягнув сьогодні нове довге темне вбрання, приємно важке і тепле. Він знає, що з ним сталося, проте такий щасливий, що навіть не хоче признаватися собі в цьому. В закутку коридору з широким, настіж відчиненим вікном К. бачить на купці свій давніший одяг: чорний жакет, смугасті штани, а зверху розправлену сорочку, рукави стиха погойдував вітер.
