Одного ранку К. почувався набагато свіжішим і спроможнішим до опору, ніж будь-якого іншого дня. Про правосуддя він навряд чи й думав; коли К. і спадала якась гадка, йому здавалося, ніби, скориставшись якимсь потаємним важелем, що за нього можна вхопитись лиш у пітьмі, цю безмежну широку організацію можна враз розшматувати і знищити. Цей незвичайний стан навіть спокусив К. запросити до свого кабінету заступника директора і обговорити з ним одну ділову операцію, бо її вже давненько годилося розглянути. В таких ситуаціях заступник директора завжди поводився так, ніби його ставлення до К. за останні місяці не змінилось анітрохи. Він неквапно зайшов, як і в попередні часи невпинного суперництва з К., спокійно вислухав його пояснення, незначним люб’язним, ба навіть товариським зауваженням засвідчив свою співучасть і збентежив К. тільки тим, — у цьому, правда, не слід добачати певного наміру, — що дозволив своїй увазі відвернутись на речі, не пов’язані зі справою, хоча за своєю натурою він цілковито віддавався роботі, тим часом як думки К. перед отим взірцем вірності службовому обов’язку нараз починали роїтися на всі боки, змушуючи його майже без опору взагалі передавати всю справу заступникові директора. Одного разу була така прикра ситуація, що К. зрештою тільки помітив, як заступник директора зненацька підвівся й мовчки подався до свого кабінету. К. не знав, що сталося, може, їхня розмова скінчилася так, як і годиться, але не менша й можливість, що заступник директора урвав її, коли К., навіть не усвідомивши, чимсь образив його або бовкнув яку дурницю; а може, заступник директора лиш остаточно пересвідчився, що К. його не слухає і думає про щось інше. А можливо, К. висунув якусь сміховинну пропозицію або заступник директора вивідав її в К. і тепер поспішає, щоб скористатися нею на шкоду К. Принаймні до цієї справи вже ніколи не поверталися, К. не хотів нагадувати про неї, а заступник уперто мовчав; а втім, поки що це все не мало жодних відчутних наслідків. Хай там як, але цей випадок не злякав К., тільки-но траплялася слушна нагода, а він сам хоч трохи почувався на силі, то вже знову стояв під дверима заступника директора, щоб зайти до нього або запросити його до себе. Часу ховатися від нього, як робив К. давніше, вже не було. К. більше не сподівався на швидкий вирішальний успіх, що одним духом позбавить його всього клопоту і сам собою відновить колишні його взаємини з заступником директора. К. бачив, що йому не можна відступати: тільки-но він позадкує, як, може, й годилося б у тій ситуації, виникне небезпека, що він, либонь, ніколи вже не ступить уперед. Заступника директора не можна лишати з думкою, ніби з К. вже покінчено, він не повинен спокійно сидіти в своєму кабінеті з такою думкою, треба його стривожити. Йому слід якомога частіше нагадувати, що К. живий і, як і все живе, якогось дня може приголомшити новонабутими спроможностями, хоч яким немічним він видається сьогодні. К., щоправда, не раз казав собі, що таким методом він бореться не за що, як за власну честь, бо користі йому, власне, не буде ніякої: адже якщо попри кволість він і далі опирається заступникові директора, в того зросте чуття сили і дасть йому змогу аналізувати й припасовувати свої заходи до щомиті інших обставин. Але К. не міг змінити своєї поведінки, він дурив сам себе, в нього не раз з’являлася впевненість, що саме тепер у стосунках із заступником директора йому слід виявляти безтурботність; прикрий досвід не навчив його нічого, він гадав, ніби після невдач у десятьох спробах, одинадцятого разу йому пощастить домогтися успіху, дарма що кожного разу все відбувалося однаково і, звісно, не на його користь. Коли після такої сутички він спітнілий, знесилений, з порожньою головою опинявся в своїй кімнаті, то не знав, надія чи розпач спонукали його нападатись на заступника директора, але наступного разу безперечно надія знову пожене його до дверей заступника.
