Сьогоднішнього ранку ця надія видавалася надто вже обґрунтованою. Заступник директора поволі зайшов до кабінету К., тримаючись рукою за чоло, й поскаржився на головний біль. К. хотів одразу відповісти щось ущипливе, проте передумав і, не гаючи часу, взявся пояснювати справу, нітрохи не беручи до уваги, що в заступника болить голова. Може, той біль був не дуже й дошкульний, а може, його на мить притлумила цікавість до справи, — одне слово, під час розмови заступник директора прибрав руку з чола і відповідав, як завжди, загонисто й майже без роздумів, неначе взірцевий учень, що відповідає раніше, ніж чує запитання. К. міг би цього разу зіткнутися з ним і не раз дати йому відкоша, але думка про головний біль заступника весь час заважала йому, неначе той біль не ослаблював, а покріплював заступника. Диво дивне, як він терпить і притлумлює той біль! Заступник раз по раз сміявся, хоч причини на те в його словах не було, здавалося, він немов хизується, що має головний біль, який, проте, не заважає мислити. Розмова точилась про одне, а водночас тривав мовчазний діалог, у якому заступник директора, щоправда, не заперечував сили свого головного болю, але неодмінно наголошував, що той біль незначний, отже, зовсім не такий, від якого страждав К. А якби К. хотів щось заперечити, — легкість, із якою заступник директора долав свій головний біль, спростовувала всі його твердження. Водночас ця легкість правила К. за наочний приклад. Він теж може відгородитись від усіх турбот, не пов’язаних із роботою. Просто треба, щоб він іще ревніше, ніж дотепер, хапався до діла, запроваджував у банку нове устаткування, яке надовго поглине його думки, візитами та подорожами зміцнив свої трохи занедбані зв’язки з діловим світом, частіше звітував директорові й прагнув діставати від нього осібні доручення.
