«Не знаю, — сказав він. — Тільки-но я замкнув двері, я кинувся до шафи. Одразу зрозумів, що щось не так. Я за ключем — а його в кишені немає. Тоді постукав нігтем у дверцята шафи, хоч відчував, що з тобою щось сталося. Водночас пригадав, що сховав ключ під подушкою. Схопив ключ і пляшечку нашатирного спирту зі столу і, ось, побачив, як ти сидиш у шафі, схиливши голову на плечі… Взагалі не чув, як ти впала, — сказав він… — Бідолашко моя»; і поки він її пестив, вона подумала, що тепер Якоб все знає, адже він мав бачити кров, тож тепер знає, що вона його дружина, хай навіть раніше нічого не помітив; чого б інакше він промовив оте: «Бідолашко моя». А вона сказала:
«Я впала лиш тоді, коли він вийшов, — а потім, із прихованою гордістю Якобової дружини: — Не могла більше. Не витримала б ані на хвилю довше. Твій халат мене докінчив. Не знаю, як я можу кохати людину, чий халат так смердить. Мушу знайти якогось іншого чоловіка».
Потім він сказав:
«Не знаю, як я можу кохати жінку, яка так легко втрачає свідомість. Мушу знайти якусь іншу жінку»; його долоні ніжно спочивали на її щоках. Та мить забуття віднесла її думки в протилежному напрямку; її погляд, що зупинився і сконцентрувався на тому єдиному фокусі, в якому перебували Якоб і вона (Якобова дружина), раптом почав розширюватися і розсіюватися; розпечений фокус почав холонути, тільки-но її свідомість — звична до ляпасів — почала озиратися довкола: лампа з абажуром — Якобова кімната — вікно, завішане пледом, — а за вікном: волога крижана ніч, проштрикана рефлекторами і колючим дротом. Концентричні кола полинули у ніч, у простір і час, торкнулися темної межі майбутнього і минулого, і коли вона швидко і злякано силоміць зупинила хвилі, які розсилала її свідомість, і коли вони повернулися з темної далини ночі назад до Якобової кімнати, до них, то там, де ще недавно було тепле сяйво лампи з абажуром яблучного кольору, у її свідомості залишилась лише чорна, обгоріла діра, там знову був отой шалений голос, що час від часу зривався на фальцет, голос, який називається доктор Ніче…
«Не розумію, — сказала вона. — Не розумію, що хотів від тебе той тип».
«Готує шлях до відступу, — сказав Якоб. — Чого б іще він хотів: готує шлях до відступу. Розумієш?»
«Не зовсім, — сказала вона. — Мені не до кінця зрозуміло… хіба не може все це зробити сам? Або наказати тому, кому більше довіряє. Не можу до ладу пояснити все це… Скажи, Якобе: чи це нарешті це?»
Якоб на хвильку замислився:
«Судячи з цього — так, — сказав… — З цієї комедії…» (Тоді розтлумачив їй справжнє значення візиту Ніче; це додало їй трохи надії, стільки, скільки потрібно, щоб страх не переміг).
Пригадує: тоді Якоб сказав їй: Так, судячи з цього всього, і хоча в його голосі був сумнів (принаймні так їй здалося), вона відчула, що і в нього сяйнула надія, що в його голосі лише гіркота, а не відчай; і сподівання, звісно. І не лише це. Якоб зараз уперше додав оте конкретне, хоч трохи сумнівне: «Судячи з цього всього». Та не сказав: «Надія конче потрібна. Тому її потрібно вигадати», — а ще те, що казав на початку: «Інакше в цьому таборі не витримаєте ані дня. Це ніби людина вийшла зі строю і голосно заявила всім в обличчя, що їм кінець. Й одним, й іншим. Так не можна витримати жодного дня. А ви мусите жити. Справжній мрець — тільки людина без надії. Розумієте? Тому не смієте полишити надію. Навіть якщо вона втікає і їй немає місця у вашому серці… Заманіть її, підживлюйте її. Оживляйте штучним диханням, обманом чи навіть силою…» Але це було на початку, за день-два після їхньої першої зустрічі; пригадує: тоді повірила йому не до кінця; попри всю щирість, яка звучала в його словах, їй здавалося, ніби він так каже через самовпевненість чи боягузтво, а те й інше здавалося їй в ту хвилину безсенсовим. Раптом це якийсь хитрий чи просто переляканий колабораціоніст. Тоді ще не знала його добре. Бачила лише один раз. Тоді, коли прибула до табору. Тому тоді, коли ще його не знала і сумнівалася в ньому, сказала:
«Думаєте, пане лікарю, що я тільки тепер, в Аушвіці, починаю все це? — і сама здивувалася з довіри, яку виказував її голос: — Що лише тепер починаю користуватися з покладів надії, які людина носить у серці?»