— Я думав, ти пішла від мене через Меґан.
— Можливо. Не знаю. Дихати одним повітрям з тобою в ті похмурі дні було просто нестерпно.
Баррі хитає головою.
— Я думаю, що якби ми могли повернутися в часи, коли вона була жива, і якось запобігти її смерті, то все одно наші дороги розійшлися б. Я думаю, що нам просто судилося прожити разом певний час. Може, втрата Меґан його скоротила, але навіть якби вона не загинула, ми все одно розійшлися б.
— Ти справді так думаєш?
— Так, і шкодую, що сердився. Шкодую, що зрозумів це тільки тепер. У нас було стільки чудових моментів, а я так довго їх не цінував. Я міг лише озиратися та сумувати. І от що я тобі скажу: я не став би нічого міняти. Я радий, що ти прийшла в моє життя. Радий за спільно проведений час. Радий за Меґан і за те, що це ми її народили. Що вона не могла народитися в іншої пари. Я не міняв би жодної секунди із цього.
Джулія витирає сльозу.
— Усі ці роки я думала, що ти шкодуєш про знайомство зі мною. І винуватиш мене в тому, що твоє життя пішло шкереберть.
— Просто мені було боляче.
Джулія стискає йому руку.
— Мені так шкода, Баррі, що ми не були створені одне для одного. У цьому ти правий, і пробач мені за все.
Лофт розмістився на третьому поверсі переобладнаного складу в районі Догпатч: колись тут будували кораблі.
Баррі паркує орендовану машину за три квартали від нього й далі йде пішки.
Туман такий щільний, що розмиває міські контури. Усі будівлі наче покриті сірим грунтованням, а вуличні ліхтарі геть розчинилися, перетворились на ефірні світні кулі. Чимось ця палітра нагадує хибні спогади, але Баррі подобається анонімність, яку вона забезпечує.
Двері під’їзду відчиняє жінка у вечірньому вбранні.
Баррі прослизає повз неї до вестибюля, долає два прогони сходів, тоді йде довгим коридором до помешкання з номером 7.
Стукає в двері, чекає.
Ніхто не озивається.
Він стукає сильніше, і за мить по той бік дверей лунає ґречний чоловічий голос:
— Хто там?
— Детектив Саттон. — Баррі відступає на крок і підносить до вічка поліційний значок. — Можна поставити вам кілька запитань?
— Про що?
— Будь ласка, відчиніть двері.
Минає п’ять секунд.
Баррі вже думає:
Він ховає значок і відступає ще на крок, збираючись ударити ногою, коли за дверима брязкає ланцюжок і чути клацання замка.
На порозі стоїть Маркус Слейд.
— Чим можу допомогти? — питає Слейд.
Баррі проходить повз нього в тісний неохайний лофт із великими вікнами, що виходять на стару корабельню, і бухту, і вогні Окленда вдалині.
— Гарне місце, — зауважує Баррі, поки Слейд замикає вхідні двері.
Він підходить до кухонного столика, де лежить спортивний альманах за 1990-ті, а біля нього — грубезний фоліант, на якому написано: «Діаграми курсів акцій за останні 35 років».
— Розважальне читво? — цікавиться Баррі.
Слейд невдоволений, нервує. Руки в кишенях зеленого кардигана, очі бігають туди-сюди, кліпають то повільно, то часто.
— Чим ви займаєтеся, містере Слейд?
— Я працюю в «Іон індастріз».
— У якому відділі?
— Дослідження та розробка. Я асистент в однієї з їхніх провідних науковиць.
— І що ж ви там таке досліджуєте? — доправляється Баррі, гортаючи стос свіжонадрукованих інтернетних сторінок. — «Історичний розподіл по штатах виграшних лотерейних номерів».
Слейд підходить до Баррі та висмикує папери в нього з рук.
— Робота в нас специфічна, усі ми давали підписку про нерозголошення. А що, власне, вас цікавить, детективе Саттоне?
— Я розслідую вбивство.
Слейд випростується:
— Кого вбили?
— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.
— Я вас не розумію.
— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.
Слейд ковтає слину, кліпає.
— А до мене це яким боком?
— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?
— Так.
— А ще вона жінка, яку я кохаю.
Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.
Баррі показує на книжки.
— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.
Слейд роззявляє рота, знову стуляє.
Потім каже:
— Я хочу, щоб ви пішли звідси.
— До речі, він спрацює.
— Не розумію, про що ви говорите…
— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.
— Хто ви такий?
— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.
— Геть звідси!
Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».
Нарешті Баррі прямує до дверей.
Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе
