Зірвався знову, несеться крізь тунель, чіпляючись за стінки-спогади.
Меґан за кермом його «камрі», багажник, зім’ятий об двері гаража, лице червоне, у сльозах, а руки так стиснулися на кермі, що побіліли кісточки.
Зелені від трави коліна шестирічної Меґан, яка грала у футбол, обличчя рум’яне, щасливе.
Перші кроки маленької Меґан у їхній бруклінській малометражці.
Що реальне в цьому моменті?
Перший доторк до дочки в лікарняній палаті — долоня торкається малесенької щічки.
Джулія бере його за руку, веде до спальні першої квартири, яку вони зняли разом, садовить його на ліжко й каже, що вона вагітна.
«Невже я доживаю останні секунди в тій капсулі в Антарктиді, а моє життя проноситься переді мною?» — думає Баррі.
Їзда додому після першого побачення з Джулією та сильне, аж до невагомості, піднесення від того, що він знайшов своє кохання.
«А що як це просто останні електричні спалахи загасання мого мозку?
Шалена активність нейронів, що викривляє моє сприйняття реальності та спричиняє хаотичні спогади?
Невже це те, що відчувають люди перед смертю?
Тунель і сяйво?
Оцей хибний рай?
Чи означає це, що я не зміг наново запустити початкову часолінію, і світу кінець?
А чи я поза межами часу, мене засмоктує всепоглинуща чорна діра моїх спогадів?»
Його руки на батьковій труні, суворе розуміння, що життя — це біль, і так буде вічно.
Йому п’ятнадцять, його кличуть до директора, на дивані заплакана мама, і ще до того, як йому щось кажуть, він розуміє: щось сталося з батьком.
Сухі губи і тремтливі руки першої поцілованої ним дівчини, Баррі навчається в середній школі.
Мама штовхає візок для покупок між стелажами з кавою в супермаркеті, а він плететься позаду, стискаючи в кишені шматок украденої цукерки.
Ранок, він стоїть із батьком на під’їзній доріжці перед їхнім будинком у Портленді, штат Орегон.
Пташки замовкли, все завмерло, у повітрі — нічна прохолода.
Обличчя батька, що спостерігає за затемненням, вражає сильніше, ніж саме затемнення. Чи часто ми бачимо батьків такими приголомшеними?
Він у ліжку на другому поверсі фермерського дому XIX століття в Нью-Гемпширі в бабусі з дідом, з Білих гір сходить літня гроза, заливаючи поля та яблуні, брязкаючи по бляшаному даху.
Мить, коли в шість років він розбив велосипед і зламав руку.
Світло, що вливається у вікно, тіні від листя, які танцюють на стіні над колискою. Надвечір’я — Баррі не знає, звідки йому це відомо — і материнський спів, що звучить у дитячій кімнаті.
«Мій найперший спогад».
Баррі не може пояснити чому, але в нього таке відчуття, ніби спогад, який він намагався знайти все життя, і спокусливість ностальгії всмоктують його свідомість.
Бо це не просто рафінований спогад про дім — це безпечний та бездоганний момент, до того, як він дізнався, що таке справжній біль.
До того, як зазнав фіаско.
До того, як втратив дорогих йому людей.
До того, як у ньому прокинувся страх, що його найкращі дні вже позаду.
Баррі підозрює, що він міг би вкласти свою свідомість у цей спогад, як стару людину — в тепле м’яке ліжко.
І вічно проживати цю чудову мить.
Можливі гірші долі.
А от кращі — навряд.
Ти цього хочеш?
