Стільки життів він жив у стані неминущого жалю, нав’язливо та згубно повертаючись до кращих часів, до моментів, які хотів би змінити.
Більшу частину тих життів Баррі провів, не відриваючись від дзеркала заднього огляду.
Аж до Гелени.
Неначе молитва, виринає думка:
І він знову в кав’ярні.
Води Гудзону синішають і починають текти. Барви наповнюють небо, обличчя клієнтів, будівлі та кожну поверхню. Баррі відчуває дотик вранішньої прохолоди, що струменить із річки й потрапляє на лице. Відчуває запах їжі. Світ несподівано починає бриніти, вібрувати голосами людей, які сміються та розмовляють навкруг нього.
Баррі робить глибокий вдих.
Кліпає очима.
Він усміхається й плаче.
І нарешті рушає до Джулії.
Життя можна збагнути, лише озираючись на прожите; але жити потрібно, дивлячись уперед.
Кав’ярня стоїть у мальовничому місці на березі Гудзону, в тіні Вест-Сайдського шосе. Баррі та Джулія легенько обіймаються.
— У тебе все нормально? — питає вона.
— Так.
— Як добре, що ти прийшов.
Офіціант приймає в них замовлення на напої, і вони розмовляють, чекаючи кави.
Сьогодні неділя, людей на бранчі чимраз більшає, і поки між ними панує ніякова тиша, Баррі звіряє свої спогади.
Дочки не стало одинадцять років тому.
Невдовзі по тому від нього пішла Джулія.
Він у житті не бачив ані Маркуса Слейда, ані Енн Восс Пітерс.
Не повертався у спогад, щоб урятувати Меґан.
Світ не знав і не знає, що таке синдром хибної пам’яті.
Ніколи реальність і час не розсипались у свідомості мільярдів людей.
Він ніколи не бачив Гелени Сміт.
Їхні численні спільні життя, під час яких вони намагалися врятувати світ від дії крісла, витіснено в пустку хибної пам’яті.
Жодних сумнівів — він відчуває це кістковим мозком.
Це перша, початкова часолінія.
Баррі дивиться на Джулію навпроти за столом і каже:
— Я дуже радий тебе бачити.
Вони говорять про Меґан, про те, як кожен уявляв собі її майбутнє, і Баррі ледве стримується, щоб не сказати Джулії, що він знає це напевне.
Що він бачив це на власні очі в далекому, недосяжному спогаді.
Що їхня дочка була б енергійнішою, допитливішою та добрішою, ніж вони уявляють, віддаючи належне пам’яті про Меґан.
Коли приносять їжу, Баррі пригадує, як з ними за столом сиділа Меґан. І може присягнутися, що майже відчуває її присутність, як фантомний біль. Йому боляче, так, але це не зламає його, як колись.
Спогад про дочку болючий, бо в житті було дещо прекрасне, хоч його вже й немає.
Те саме стосується й Джулії. І всіх втрат, яких йому доводилося зазнавати.
Коли він попередній раз переживав цю мить із Джулією, вони згадували родинну подорож в Адірондакські гори, на озеро Сльоза Хмар, де бере свій початок Гудзон.
І метелик, що пурхав над Баррі, теж навіював думки про Меґан.
— У тебе кращий вигляд, — каже Джулія.
— Справді?
— Так.
У місті пізня осінь, Баррі здається, ця реальність щосекунди твердішає. І жодних тобі зсувів, що загрожують перевернути все.
І він уже не впевнений, що існували інші часолінії. Навіть Гелена більше сприймається як фантазія, що загасає, ніж як жінка, якої він закохано торкався.
Реальністю в цю мить є не фантомний спогад, як ударна хвиля на його очах випаровує Верхній Вест-Сайд. Реальність — звуки міста, люди за столиками навкруг нього, його колишня, дихання, що входить і виходить із легенів.
Для всіх, крім Баррі, минуле — єдине.
Позбавлене нестикувань.
Позбавлене хибних спогадів.
Хибні часолінії хаосу та руйнувань — це лише його спогади.
Коли приносять чек, Джулія поривається заплатити, але він забирає його й дає свою картку.
— Дякую, Баррі.
Він простягає над столом руку, бере її руку та відзначає, що Джулія здивована таким інтимним жестом.
— Я маю щось тобі сказати, Джуліє.
Баррі переводить погляд на Гудзон.
Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі. Човни з туристами курсують угору та вниз річкою. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків.
— Я довго сердився на тебе.
— Я в курсі, — каже Джулія.
