Рекурсія полностью

Лежачи на спині у воді, він замикає люк над головою.

Його свідомість розлітається в тисячі різних напрямків.

Нічого не вийде, і ти просто сконаєш у капсулі.

До біса світ, рятуй Меґан.

Вернися та помри біля дружини, як збирався зробити останні два місяці.

Не можна опускати руки, Гелені хотілося б саме цього.

У лівому передпліччі чути легеньку вібрацію. Баррі заплющує очі, робить глибокий вдих — хтозна, чи не останній?

Світ, як намальований: ні руху, ні життя, ні барв. Але він усвідомлює, що існує.

Дивитися він може лише туди, куди повернуте його обличчя, — на захід, поверх столиків, на річку з майже чорнильною водою.

Усе застигло.

Усе в сірих барвах.

Просто перед Баррі — темний силует офіціанта, несе глек із крижаною водою.

Люди за столиками у тіні парасолів застигли, хто як був: одні сміялися, другі жували, треті пили, четверті протирали рот серветкою.

Усі, як один, нерухомі. Немов барельєфи, вирізьблені на саркофазі.

Просто перед собою Баррі бачить Джулію, яка вже зайняла їхній столик. Вона чекає на Баррі, застигнувши в тривожній задумі, і його жахає пронизлива думка, що це чекання буде вічним.

Геть не схоже на повернення у спогад на живій часолінії.

Там поступово втілюєшся в самого себе, в міру повернення спогадів.

Ти вживаєшся в дію, в енергію.

Тут нічого такого немає.

Раптом Баррі осяює: «Я нарешті в моменті тепер».

Незалежно від того, ким він є чи ким став, неймовірна свобода руху — ось що відчуває Баррі. Він уже не обмежений трьома вимірами, і Баррі думає: «Чи не про це торочив Слейд, коли казав про особливий спосіб переміщення в часі? Цікаво, Всесвіт він теж так сприймав?»

Якимось незбагненним чином Баррі розвертається всередині себе самого і дивиться назад крізь…

Він не знає, крізь що.

Принаймні не одразу розуміє.

Він застиг на передньому краї чогось схожого на розмазаний по небу рух зорі, з тією лиш різницею, що те щось — частка його самого, як рука чи розум.

І те щось віддаляється та блищить, загортаючись у нескінченну спіраль.

І це — найпрекрасніше, найзагадковіше з усього, що він бачив.

На рівні, якого Баррі сам собі не може пояснити, він усвідомлює, що це його первинна світолінія, і вона ввібрала все його існування, оформлене у спогади.

Усі, які він коли-небудь мав.

Усі, які зробили його тим, ким він є.

Проте це не єдина світолінія. Від неї відгалужуються інші, звиваючись у часопросторі.

Баррі має спогади з тієї часолінії, де він рятує Меґан від машини.

Три коротших часолінії — у кожній із них він наприкінці гине в готелі Слейда.

Наступні життя, упродовж яких вони з Геленою намагалися відвернути кінець реальності.

І навіть ті відгалуження, які Баррі створив під час останнього життя в Антарктиді, — схожі на шпиці десять радіальних спогадів, утворені його смертями в капсулі, коли він помирав навмисно, аби ще трохи побути з Геленою.

Більше вони вже нічого не означають.

Баррі тепер у початковій часолінії.

Він, прискорюючись, рухається проти течії річки свого життя.

Він пробивається крізь забуті моменти та усвідомлює врешті-решт, що пам’ять — це єдине, з чого він складається.

Не тільки він — усе на світі.

Коли голка свідомості торкається спогаду, життя Баррі починає крутитися, і він потрапляє в застиглий момент…

Запах опалого листя і холодний дотик осені у великому місті, Баррі плаче на Ремблі в Центральному парку — він і Джулія щойно підписали документи про розлучення.

І знову рух…

Уже швидше…

Крізь незліченні спогади.

Численні, неначе зірки, — Баррі ніби дивиться у Всесвіт, яким є він сам.

Похорон матері.

Він дивиться згори в її відкриту труну, його руки на її руках, їхня холодна твердість, він вдивляється в її обличчя і думає: «Це не ти…»

Тіло Меґан на тротуарі, її деформована грудна клітка — суцільний синець.

Ось він знаходить її на узбіччі неподалік від дому.

«Чому саме ці моменти?» — думає Баррі.

Ось він веде машину через передмістя в холодну темну ніч десь між Днем подяки та Різдвом, Джулія на пасажирському сидінні спереду, Меґан — на задньому, всі мовчать і уважно роздивляються крізь вікна різдвяні гірлянди. Короткий перепочинок посеред життя, між бурями, — нетривала гармонія, коли все на місцях.