Рекурсія полностью

— То все через мене і людей, які вчинили так само, як я. І далі буде тільки гірше.

— Чому?

— Я… — Довга пауза. — Не можу пояснити. Це звучить як божевілля. Треба самому все побачити.

— Як це зробити?

— Коли я телефонував за оголошенням, мені поставили телефоном кілька запитань, а тоді відвезли в готель на Мангеттені.

— Джо, на Мангеттені повно готелів.

— Тільки не таких, як цей. Туди не можна просто взяти й зайти. Тебе туди запрошують. І єдиний вхід до готелю — через підземний гараж.

— Ви знаєте, яка це вулиця?

— Східна П’ятдесята, між Лексінгтон-авеню і Третьою. В тому кварталі ще нічна перекусна.

— Джо…

— Це всемогутні люди. У Френні був зрив, коли вона все згадала, і вони одразу дізналися. Приїхали, стали мені погрожувати…

— Хто вони?

Без відповіді.

— Джо? Джо?

Той відключається.

Баррі набирає знову, але механічний голос пропонує йому залишити голосове повідомлення.

Він дивиться у вікно, але там тільки темрява. Час від часу її розганяють вогні в будинках і на залізничних станціях, що проносяться мимо.

Баррі вертається думками до альтернативних спогадів, які наринули на нього в перекусній. Вони і досі тут. Вони — не реальні, але такі самі реалістичні, як і решта, і Баррі не в змозі осягнути цей парадокс.

Баррі оглядає вагон: єдиний пасажир у ньому — він.

Єдиний звук — стукіт коліс по рейках.

Рука торкається сидіння, пальці ковзають по оббивці.

Баррі видобуває гаманець і роздивляється своє водійське посвідчення, зареєстроване у штаті Нью-Йорк, і свій жетон нью-йоркського детектива.

Він робить глибокий вдих і каже собі подумки: «Ти — Баррі Саттон. Ти їдеш потягом з Монтока у Нью-Йорк. Твоє минуле — це твоє минуле. Його не змінити. Реальність — вона тут і зараз. Оцей потяг. Холод віконного скла. Дощ по той бік вікна. І ти. Можна логічно пояснити хибні спогади і те, що сталося з Джо, з Енн Восс Пітерс. Усе можна пояснити. Це просто загадка, яку потрібно розгадати. А ти якраз великий спец по загадках».

Але ні, все це лажа.

Бо насправді Баррі наляканий, як ніколи в житті.

Уже запівніч Баррі виходить на Пенсільванському вокзалі. З рожевого неба падає сніг, вулиці вже засипало на добрий дюйм.

Баррі підіймає комір, розкриває парасольку і рушає на північ від 34-ї вулиці.

Дороги і тротуари порожні.

Сніг приглушує шуми Мангеттену, і зараз тут незвично тихо.

П’ятнадцять хвилин швидким кроком — і Баррі вже аж на перехресті Восьмої авеню та Західної 50-ї вулиці, тоді повертає на схід, переходить дорогу. Кусючий вітер зі снігом дме в обличчя, і Баррі затуляється від нього парасолькою, як щитом.

На Лексингтон-авеню він спиняється, щоб пропустити три снігоочисних машини. На протилежному боці дороги червоним неоном виблискує вивіска:

Баррі переходить дорогу, зупиняється під вивіскою та дивиться, як падає підсвічений червоним сніг.

Напевне, це і є та сама забігайлівка, про яку казав телефоном Джо.

Він гуляє майже сорок хвилин і вже починає хапати дрижаки. Черевики промокли від снігу.

Минувши ресторан, Баррі проходить повз нішу, де, обхопивши ноги і гойдаючись туди-сюди, сидить безхатько та бурмоче щось під ніс.

Далі винний підвальчик, алкогольна крамниця, банк і бутик — на ніч усе закрите жалюзі.

Ближче до кінця кварталу Баррі зупиняється перед чорним з’їздом до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі, яку втиснули між двома хмарочосами зі сталі та скла.

Опустивши парасольку, Баррі крокує доріжкою в ледь освітлений морок підземелля. За сорок кроків доріжка упирається в гаражні двері з армованої сталі. Поруч панель із клавіатурою для введення коду, вгорі — камера відеоспостереження.

От лайно! Ну, значить, на сьогодні баста! Він повернеться сюди завтра, постежить за виходом, і коли хтось прийде, спробує його зловити, або…

Раптом лунає скрегіт механізму. Від цього звуку в Баррі завмирає серце. Він озирається на гаражні двері — ті повільно підіймаються над землею. На бруківку лягає смуга світла, вона тягнеться, тягнеться, уже дісталася мисків промоклих черевиків Баррі.

Піти?

Лишитися?

Не факт, що йому сюди треба.

Двері піднялися до половини і рухаються далі, по той бік — нікого.

Баррі вагається, тоді переступає поріг і опиняється на невеличкій підземній стоянці з дюжиною запаркованих автомобілів.

Його кроки відлунюють від бетону, над головою світять галогенні лампи.

Він бачить ліфт, а коло ліфта — двері, найімовірніше, до сходового майданчика.

Над ліфтом спалахує світло.

Дзенькає дзвоник ліфта.

Баррі ховається за «Лінкольн» і дивиться через тоноване лобове скло, як відчиняються ліфтові двері.

Ліфт порожній.

Що це, в біса, таке?

Якого чорта він сюди приперся? Все це не має жодного стосунку до тих справ, які Баррі веде, і злочинами тут, як він розуміє, навіть не пахне.

Якщо чисто формально, це він вдирається в приватний простір.

Та ну його!..

Стіни в ліфті гладенькі, безликий метал. Напевне, ним керують ззовні.

Двері зачиняються.

Ліфт їде вгору.

Серце в Баррі калатає.