Рекурсія полностью

Баррі двічі глитає, щоб не закладало вуха, і за тридцять секунд ліфт зі здриганням зупиняється.

Перше, що чує Баррі, коли двері розчиняються, — Майлз Девіс[22], одна з його неймовірних медитативних композицій Kind of Blue. Вона самотньою луною розлітається по просторому приміщенню, імовірно, фоє цього готелю.

Баррі ступає з ліфта на мармурову підлогу. Куди не глянь, всюди темне, похмуре дерево. Шкіряні дивани, чорні лаковані стільці. Запах сигарного диму в повітрі.

В усьому цьому є щось позачасове.

Якраз навпроти порожня стійка реєстрації, за нею — старомодний стелаж для поштових відправлень, яким коли й користувалися, то в іншу еру. На цеглі зверху вибито вензель з двох літер: Г. С.

Ніжно дзенькають кубики льоду, вдаряючись об стінки скляної посудини, а потім Баррі чує голоси. Вони долинають від бару, що притулився біля ряду вікон. Двоє чоловіків на табуретах зі шкіряними сидіннями бесідують, а барменка в чорній жилетці протирає склянки.

Баррі рушає до бару, запах сигарного диму сильнішає, у повітрі з’являється димовий серпанок.

Баррі вилазить на один з табуретів, спирається на стійку — добротну, з червоного дерева. Будівлі та вогні, які він бачить за вікном, огорнуті білою млою.

Підходить барменка.

Вона прекрасна — темні очі та волосся з передчасною сивизною, заколоте дерев’яними паличками. На бейджику напис: ТОНЯ.

— Що п’єте? — цікавиться Тоня.

— Віскі маєте?

— Якийсь конкретно?

— На ваш вибір.

Вона відходить, щоб хлюпнути йому віскі, а Баррі зиркає на двох чоловіків, які потягують бурбон за кілька місць від нього. На стійці між ними стоїть вже до половини спорожнена пляшка.

Тому, який ближче до нього, на вигляд сімдесят із гаком. Рідке сиве волосся, страшна худина. Не інакше як смертельно хворий. У руці сигара, від якої спірально здіймається дим. Пахне дощем, що випав у пустелі.

Другий віком ближчий до Баррі: невиразне, чисто виголене обличчя, втомлений погляд. Він запитує старшого:

— Аморе, давно ви тут?

— Та вже із тиждень.

— Дату призначили?

— Ну, на завтра.

— Серйозно? Вітаю.

Вони цокаються.

— Нервуєте? — питає молодий.

— Як сказати… весь час про це думаю. Але можете бути певні, підготують вони вас як слід.

— Це правда, що все без анестезії?

— На жаль, саме так. Коли ви приїхали?

— Вчора.

Амор знову згадує про сигару.

Приходить Тоня, ставить перед Баррі віскі на серветці із золотим написом: «Готель „Спомин“».

— Уже вирішили, що робитимете після повернення? — питає молодший.

Баррі пригублює свій скотч. Нотки хересу, карамелі, сухофруктів.

— Маю кілька ідей. — Амор підіймає сигару. — Покінчу із цим. — Киває на віскі. — Зменшу те. Колись я був архітектором, відмовився від одного проекту, а потім довго шкодував. Він міг би стати моїм magnum opus. А ти?

— Не знаю. Мені якось неспокійно…

— Чому?

— Це ж егоїзм, хіба не так?

— Це наші спогади. І більш нічиї. — Амор вихиляє келих. — Піду я краще похроплю. Завтра великий день.

— Так, і я піду.

Чоловіки підводяться, тиснуть руки та бажають один одному удачі. Баррі дивиться, як вони вирушають до ліфтів.

Коли він обертається до стійки, перед ним стоїть барменка.

— Що це за місце, Тоню? — запитує він, але губи якісь незвичні, і слова вимовляються мляво, незграбно.

— Сер, по-моєму, вам недобре.

Він відчуває, як у голові, десь за очима, щось розслаблюється.

Відпускає його.

Баррі дивиться на свій келих. Тоді на Тоню.

— Вінс проведе вас до номера, — каже вона.

Баррі сповзає з табурета, легенько погойдуючись, обертається і зустрічається з мертвотним поглядом лисого із забігайлівки. На шиї в нього вигадливе татуйовання у формі жіночих рук, що зімкнулися на горлі.

Баррі тягнеться по пістолет, але тепер це однаково, що ворушити рукою в сиропі, а Вінс уже обмацує його під пальтом, спритно знімає наплічну кобуру зі службовим пістолетом і запихає за пояс своїх джинсів.

Потім дістає з внутрішньої кишені телефон і кидає його Тоні.

— Поліція Нью-Йорка, — нерозбірливо белькоче Баррі.

— І я колись там працював.

— Що це за місце?

— Скоро знатимеш.

Баррі відчуває нудоту.

Вінс хапає Баррі попід руку і тягне до ліфтів за стійкою реєстрації.

Він натискає на кнопку і заштовхує Баррі в кабіну.

Потому Баррі клигає готельним коридором, а все немовби розпливається в повітрі.

Ноги плентають по м’якому червоному килиму, повз нього пропливають канделябри на стінах, із допотопних ламп ллється підсліпувате світло минулих епох і падає на дерев’яні панелі.

У світлі з протилежної стіни тінню відбивається на дверях номер — 1414 — і нібито повільно обертається навкруг дверного вічка, описуючи неквапливі вісімки.

Вони ввалюються в номер.

Вінс штовхає Баррі на величезне ліжко з балдахіном, той падає і скручується в позі зародка.

У свідомості, що згасає, майнула думка: «Розвели як останнього лоха!»

Двері в номер з ляском зачиняються.

Баррі один, не в змозі навіть ворухнутися.

Вогні засніженого міста сочаться крізь прозору штору на скляній стіні, і останнє, що бачить Баррі перед тим, як знепритомніти, — блискучі трикутники вікон у хмарочосі Крайслера, що діамантами світяться в завірюсі.

У роті пересохло.

Болить ліва рука.