Рекурсія полностью

Довкілля помалу яснішає.

Ремені стягують кісточки та зап’ястки, один ремінь — на поясі, другий — на грудях. У лівому передпліччі катетер — від нього й біль, — поряд металева крапельниця на колесах. Від неї до катетера відходить пластикова трубочка.

Біля стіни навпроти нього — комп’ютерний термінал і різне медичне обладнання, серед іншого тут (і це його дуже занепокоїло) колісна тумбочка з реанімаційним набором. У ніші в дальньому кутку кімнати — схожий на велетенське яйце білий гладенький предмет із під’єднаними трубками і дротами.

На табуреті біля крісла сидить чоловік, якого Баррі бачить вперше в житті. Довга скуйовджена борода, сині очі, що світяться розумом, — і якась незатишна напруженість.

Баррі намагається розтулити рот, але він ще надто млявий, щоб щось вимовити.

— Ще млоїть?

Баррі киває.

Чоловік натискає на кнопку на крапельниці.

Баррі бачить, як по трубці в катетер починає струміти прозора рідина.

Приміщення світлішає. Баррі відчуває приплив бадьорості, ніби зробив ковток еспресо, та разом зі свідомістю з’являється і страх.

— Краще? — запитує чоловік.

Баррі хоче кивнути, але не може ворухнути головою.

— Я поліціянт, — каже він про всяк випадок.

— Знаю. Я взагалі багато чого знаю про вас, детективе Саттоне, зокрема й те, що вам страшенно пощастило.

— Чому ви так кажете?

— З огляду на ваше минуле я вирішив, що не вбиватиму вас.

Чи має Баррі радіти з цього приводу? А чи цей чоловік просто грається з ним?

— Хто ви? — запитує Баррі.

— Це не суттєво. Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти. І якщо ви не проти, — продовжує ввічливо чоловік, але ця ґречність, хоч як дивно, тільки насторожує, — перш ніж почати, я поставлю вам кілька запитань.

Розум Баррі щохвилини яснішає, у пам’яті спалахує останній спогад: неслухняні ноги клигають по килиму… готельний номер 1414… — і все знову стає на місця.

— Ви їздили до Джо та Френні Берманів як офіційна особа? — запитує чоловік.

— Звідки ви знаєте, що я там був?

— Так чи ні?

— Ні. Я вдовольняв свою цікавість.

— Хтось із ваших колег чи начальства знав про вашу поїздку до Монтока?

— Ніхто.

— Ви з кимось обговорювали свій інтерес до Енн Восс Пітерс і Джо Бермана?

У неділю Баррі згадував про них і СХП у розмові з Ґвен, але він більш ніж певен, що про це ніхто не знає. І Баррі каже:

— Ні.

На смартфоні в Баррі активовано застосунок, що відстежує місцеперебування.

Важко сказати, скільки часу він був непритомний, а якщо припустити, що зараз ще ранок вівторка, то його відсутність на роботі можуть не помічати й до вечора, до якого ще не одна година. Це в теорії. Зустрічей на сьогодні — жодних. Ні посиденьок у барі, ні спільних вечер. Може збігти і день, і два, поки в когось виникне підозра, що він прогулює не просто так.

— Мене шукатимуть, — попереджає Баррі.

— Вас у житті ніхто не знайде.

Він глибоко вдихає, намагаючись приборкати паніку, що наростає. Треба за допомогою самих лише слів і логіки переконати цього типа, щоб звільнив його.

— Я не знаю, хто ви такий, — каже Баррі. — І я гадки не маю, що тут відбувається. Але якщо зараз відпустите мене, то більше жодного слова не почуєте про мене. Можу поклястися!

Тип підводиться з табурета і йде через усю кімнату до комп’ютерного термінала. Спинившись перед величезним монітором, він клацає по клавішах. І за мить Баррі відчуває, як апарат, закріплений у нього на голові — хай би що то було, — починає дзижчати, ледь чутно, мов москіт над вухом.

— Що це? — знову питає Баррі, пульс у нього частішає, а страх паралізує здатність міркувати. — Що ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви описали день, коли востаннє бачили живою свою дочку.

Сліпуча яра лють поймає Баррі, він усім тілом напружується під шкіряними ременями і щосили намагається підвести закріплену голову. Риплять кріплення. Та голова не зрушується ні на йоту. Намистини солоного поту вкривають обличчя, роз’їдають очі, а він не може навіть їх повитирати.

— Я вб’ю тебе, — погрожує Баррі.

Тип нахиляється до нього. Його обличчя зупиняється за лічені сантиметри від Баррі. В його очах — холодний синюватий вогник. Баррі чує запах дорогого парфуму, дихання віддає кислинкою присмаженої кави.

— Не сприйміть це як знущання, — каже тип. — Я хочу вам допомогти.

— Та пішов ти!

— Це ви прийшли у мій готель.

— Хто б сумнівався! І ще ви намуштрували Джо Бермана, що він має сказати мені, щоб це сталося.

— От що я вам скажу… давайте так, щоб усім було все зрозуміло. Або ви чесно відповідаєте на всі мої запитання, або помрете там, де сидите.

Ув’язненому в кріслі Баррі не лишається нічого іншого, як прийняти правила гри й залишатися живим, поки не трапиться хоча б примарний шанс на звільнення.

— Добро.

Тоді тип підіймає голову до стелі й каже:

— Комп’ютере, починай сеанс.

Комп’ютер озивається жіночим механічним голосом:

— Розпочинається новий сеанс.

Незнайомець зазирає просто в очі Баррі.

— Так, розповідайте про той день, коли востаннє бачили дочку живою, і постарайтеся не пропустити жодної подробиці.