— Пробити завісу перцепції, — каже вона.
— Саме так. Для істоти двовимірної рух через третій вимір є не просто неможливим — він немислимий. І ось точно так само тут нас підводить наш мозок. Уявіть собі, що ви стали бачити світ очима істот вищого порядку — в чотирьох вимірах. Це дало б вам змогу проживати події свого життя в будь-якій послідовності. Переживати наново який завгодно свій спогад.
— Але… але… це смішно. І це порушує причинно-наслідковий зв’язок.
Знову Слейд розпливається в переможній усмішці. Він і далі залишається на крок попереду.
— Боюся, квантова фізика тут буде на моєму боці. Ми вже знаємо, що на рівні елементарних частинок часолінія — річ не така проста, як заведено вважати.
— Ви справді вважаєте, що час — це ілюзія?
— Радше його сприйняття нами таке недосконале, що для нас він рівнозначний ілюзії. Кожна мить однаково реальна і відбувається зараз, але природа нашої свідомості така, що за один раз ми отримуємо доступ до одного зрізу, не більше. Уявіть собі, що життя людини — це книжка. Кожна сторінка — це певний момент. І от як під час читання книжки ми бачимо лише ту сторінку, що перед нашими очима, так і недосконалість нашої перцепції відсікає нам доступ до всіх інших моментів життя. Так було досі.
— А тепер?
— Якось ви сказали, що пам’ять — єдиний наш справжній зв’язок із реальністю. І думаю, ви мали слушність. Будь-яка інша мить, будь-який спогад існує, як і фраза, яку я зараз кажу. І перенестися туди — однаково, що перейти з кімнати до кімнати. Нам тільки залишалося переконати в цьому мозок. Обійти еволюційні обмеження та дозволити нашій свідомості зазирнути за межі нашого сенсорного простору.
Гелені голова йде обертом.
— Ви знали? — питає вона.
— Знав що?
— В якому напрямку ми працювали від початку? Що це щось набагато більше, ніж занурення у спогад?
Слейд відводить очі, тоді знову дивиться на неї.
— Я надто поважаю вас, щоб брехати.
— Значить… так.
— Перш ніж перейти до мого доробку, може, знайдемо хвилинку й насолодимося тим, чого досягли ви? Ви тепер найвидатніша науковиця і винахідниця за всю історію людства. Ви — авторка найграндіознішого наукового прориву нашого часу. Всіх часів.
— І найнебезпечнішого.
— У лихих руках — безперечно.
— Боже мій, який ви самовпевнений! Та в будь-яких руках! Як ви дізналися про цю можливість крісла?
Слейд ставить своє шампанське на кавовий столик, підводиться, відходить до вікна. За кілька миль від них над морем збираються грозові хмари і пливуть сюди.
— Коли ми зустрілися вперше, ви очолювали науково-дослідницьку групу компанії «Іон» у Сан-Франциско.
— Як це — «вперше»? Я в житті не працювала на…
— Дайте я закінчу. Ви взяли мене до себе науковим асистентом. Ви диктували свої звіти, а я друкував їх, шукав статті, які ви хотіли прочитати. Організовував ваш розклад і відрядження. Стежив, щоб у вас завжди була гаряча кава й лад в кабінеті. Ну, щоб хоча б пройти було можна. — Слейд усміхається, і легка тінь смутку пробігає його обличчям. — Старший куди пошлють, можна сказати. Але ви були дуже добрі до мене. Завдяки вам я почувався причетним до дослідів, ніби справді був членом команди. До нашого знайомства я мав проблеми з наркотиками. Ви ж, по суті, мене врятували. Ви створили першокласний МЕГ-мікроскоп і дуже непогану мережу для електромагнітної стимуляції. Ви мали квантові процесори, набагато потужніші, аніж ті, які маємо ми: кубітові системи тоді серйозно рвонули вперед. Ви придумали деприваційну капсулу, примудрилися помістити в неї апарат реактивації та примусили його там працювати. Проте ви не задовольнялися досягнутим. Ви постійно трималися думки, що капсула створює навколо піддослідного сенсорний вакуум, і що, коли простимулювати конкретні групи нейронів, викликаючи спогад, переживання цього спогаду спричинить такий потужний ефект повного занурення, який нам і не снився.
— Стривайте, коли все це було?
— У початковій часолінії.
Кілька секунд Гелена перетравлює почуте. Масштабність почутого приголомшила її.
— Чим я тоді займалася? Альцгеймер, втрачені спогади, капсула часу? — питає вона.
— Не думаю. «Іон» цікавила комерція: як використати ваше крісло з розважальною метою. Над цим ми й працювали. Але, як і в цьому дослідженні, максимум, чого вам вдалося досягнути, це зробити спогад трохи яскравішим без свідомого видобування його з пам’яті самим піддослідним. — Слейд відвертається від вікна та переводить погляд на Гелену. — До другого листопада дві тисячі вісімнадцятого року.
— Дві тисячі вісімнадцятого?
— Так.
— Тобто за дев’ять років?
