Це скінчилося тим, що платформу покинув майже весь персонал. Тепер вона бачить, що за всім стоїть ретельний розрахунок. Слейд розумів, що вони вже на фінішній прямій, й не хотів, щоб про справжнє значення крісла знав ще хтось, окрім ключових, найвідданіших членів команди. Тепер, прокручуючи це в пам’яті, Гелена не впевнена навіть у тому, що її вчорашні колеги долетіли до берега.
Досі Гелена лише підозрювала, що її життя під загрозою.
Тепер вона в цьому впевнена.
— Поговорімо, Гелено. Не ховайтеся в мушлю.
Найвірогідніше, від її реакції на одкровення Слейда й залежатиме, що він вирішить з нею зробити.
— Я зла, — каже Гелена.
— Є чого. Я теж розізлився б.
Досі вона вважала, що Слейд напрочуд розумний і віртуозно маніпулює людьми, чим зазвичай не гребують усі великі бізнесмени. Може, так воно і є, проте левову частку його успіху та статків можна банально пояснити його знанням майбутнього. Та
Створюючи своє крісло, Слейд думав не тільки про гроші. У нього вже сьогодні стільки грошей, слави та влади, що він — майже бог.
— Тепер, коли крісло вже створено, — каже Гелена, — що ви збираєтеся з ним робити?
— Ще не знаю. Я думав, що ми разом поміркуємо над цим.
«Так я й повірила. Все ти прекрасно знаєш. Мав двадцять шість років, аби щось придумати».
— Допоможіть мені його вдосконалити, — каже Слейд. — Випробувати, примусити нормально працювати. Я ще не розумів, що маю на думці, коли ставив вам це запитання вперше і навіть удруге, але тепер ви знаєте правду, і тому я запитую втретє й сподіваюся, що ви скажете «так».
— Яке запитання?
Слейд підходить до Гелени, бере її руки в свої. Він так близько до неї, що чути запах шампанського в його подиху.
— Гелено, ви хочете змінювати світ разом зі мною?
Баррі заходить до свого будинку й зачиняє двері, знову стає напроти дзеркала біля вішалки й вивчає відображення себе-молодшого.
Зі спальні його кличе Джулія. Баррі минає телевізор, де досі йде трансляція, та повертає в коридор. Він чує знайоме рипіння підлоги під босими ногами. Повз кімнату Меґан, тоді гостьову, що служить і домашнім кабінетом, — і ось він на порозі їхньої спальні.
Його колишня сидить у ліжку з розгорнутою книжкою. На приліжковій тумбочці парує чашка чаю.
— Я чула, ти ходив надвір?
Джулія зовсім не схожа на себе теперішню.
— Угу.
— Де Меґан?
— Пішла в «Дейрі квін».
— Завтра ж до школи.
— Повернеться до пів на одинадцяту.
— Знала, кого питати, еге?
Джулія всміхається, поплескує по ковдрі біля себе, і Баррі заходить у спальню.
Його погляд ковзає по весільних фотографіях, по чорно-білому фото, де Джулія тримає щойно народжену Меґан, і насамкінець — по репродукції «Зоряної ночі» Ван Гога над ліжком, яку вони купили в мистецькому музеї, коли побачили оригінал.
Баррі сідає в узголів’ї коло Джулії.
Зблизька він помічає, що по Джулії немов пройшлися пензлем реставратора: шкіра гладенька, аж надто, а зморшки, які він бачив два дні тому за сніданком, тільки-тільки намітились.
— Чому не дивишся свою гру? — питає вона. Востаннє вони сиділи вдвох на цьому ліжку тієї ночі, коли вона пішла від нього. Подивилася йому в очі, сказала: «Вибач, але я не можу відокремити тебе від того болю». — Любий, що сталося? У тебе такий вигляд, ніби хтось помер.
Вона зверталася до Баррі «любий» цілу вічність тому, і він справді почувається людиною, яка когось втратила. Він почувається… його неначе викопали з коренем і перенесли в інше місце, в яке він ще не вріс. Ніби його свідомість перенесли в інше тіло, і він до нього ще звикає.
— Ні, все гаразд.
— А ти не хочеш повторити це знову, але якось переконливіше?
Невже біль втрати, який вселився в Баррі після смерті Меґан, сочиться через погляд із його душі, отруюючи, знищуючи цю мить?
Невже Джулія якимось незбагненним чином відчуває це? Бо, за відсутності трагедії, в її очах він бачить прямо протилежне власним почуттям. Вони вражають його: ясні, чисті, притомні. Очі жінки, яку він покохав. І знову Баррі накриває нищівна сила горя.
Джулія проводить пальцями йому по шиї, від чого спину пробиває дрож, а шкірою пробігають мурашки. Баррі вже майже десять років не знав дотиків дружини.
— Що сталося? Проблеми на роботі?
Формально робочий день для Баррі закінчився тим, що його вбили в деприваційній капсулі та відправили сюди, хай би де це було, й тому він…
— Ну, так.
Найбільше вбивають сенсорні відчуття. Запах їхньої спальні. М’який дотик Джулії. Усе те, що він уже забув. Усе, що він утратив.
— Хочеш про це поговорити? — питає вона.
— Ти не проти, якщо я просто полежу тут, поки ти читаєш?
— Ну звісно ж, ні.
І Баррі кладе голову їй на коліна. Він уявляв це тисячу разів, зазвичай о третій ночі, лежачи в ліжку в своїй квартирі на Вашингтон-Гейтс, у виснажливих паузах між сп’янінням і похміллям, та подовгу міркуючи…
А що, якби дочка лишилася живою? А що, якби вдалося врятувати шлюб? А що, якби все не пішло під укіс? А що?..
