— Саме так. Того ранку сталося дещо трагічне, непередбачене й неймовірне. Ви проводили реактивацію спогаду новому піддослідному, такому собі Джону Джордану. Видобували спогад про аварію, в якій загинула його дружина. Все йшло, як по писаному, і тут він відключився просто в капсулі. Інфаркт міокарда. А коли медики кинулися його витягувати, сталося щось надзвичайне. Перш ніж вони відчинили люк, усі, хто був у лабораторії, несподівано опинилися в іншому місці. З носів текла кров, у декого від болю лускала голова, а замість піддослідного Джона Джордана в капсулі лежав якийсь Майкл Діллман, зовсім інший чоловік. І все відбулося за мить, неначе хтось натиснув перемикач. Ніхто не розумів, що сталося. У нас не знайшлося жодного запису, що якийсь Джордан коли-небудь переступав поріг лабораторії. Всі були ошелешені, але намагалися розібратися. Назвіть це недоречною цікавістю, але я не міг кинути це просто так. Узявся до пошуків Джордана, щоб дізнатися, що з ним сталося, куди він зник, і з’ясував предивну штуку. Ми реактивували спогад про аварію, так? А насправді він загинув у ній разом з дружиною п’ятнадцять років тому.
По шибі ледь чутно починає тарабанити дощ.
Слейд знову сідає на підніжок.
— Мабуть, я першим зрозумів, що сталося: свідомість Джона Джордана завдяки вам якимось дивовижним чином була відкинута в той спогад. Що там сталося точно, ми ніколи не дізнаємося, але припускаю, що він був дезорієнтований перенесенням у часі, і це ускладнило аварію. Відтак загинули і дружина, і він.
Гелена відриває погляд від килимового покриття, на яке безперервно дивилася, готуючись прийняти всю жахливість цього одкровення.
— І що ви, Маркусе, зробили?
— Мені було сорок шість. Наркозалежний. Життя змарновано. Я боявся, що ви знищите свій винахід, коли зрозумієте, на що він здатний.
— Що ж ви зробили?
— За три дні, у ніч на п’яте листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я пробрався до лабораторії та завантажив у стимуляційний пристрій свій спогад. Потім заліз до капсули та ввів собі смертельну дозу хлористого калію. Боже, мені по венах як вогонь пустили! Такого болю я в житті не відчував. Серце зупинилось, і, коли відбувся викид ДМТ, моя свідомість повернулася у спогад, де мені було двадцять років. Ось так у 1992 році від початкової часолінії відгалузилася нова часолінія.
— Для всього світу?
— Мабуть, так.
— І зараз ми в цій часолінії живемо?
— Так.
— А початкова тоді що?
— Не знаю. Мої спогади про неї сірі, примарні.
— Отже, ви досі пам’ятаєте початкову часолінію, де вам сорок шість років і ви мій асистент?
— Так. Ті спогади перенеслися разом зі мною.
— А чому в мене їх нема?
— Візьмімо нинішній експеримент. Ні ви, ні я не маємо про нього жодних спогадів аж до моменту, коли Рід помер у капсулі та повернувся у спогад, де йому роблять тату. Лише тоді ваша пам’ять і свідомість із початкової часолінії, де ви намагалися стільцем розбити скло, прослизнули сюди.
— Ага, то за дев’ять років, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я зненацька згадаю своє інше життя?
— Думаю, так. Початкова часолінія увіллється в цю, і у вас з’являться два набори спогадів: один живий, другий мертвий.
Дощ суцільним потоком стікає по склу, розмиваючи світ за вікном.
— Ви потребували мене, щоб наново створити крісло, — каже Гелена.
— Це правда.
— І завдяки знанню майбутнього ви в цій часолінії створили свою бізнес-імперію, а мене заманили обіцянками необмеженого фінансування, щойно я досягла перших успіхів у Стенфорді.
Слейд киває.
— Таким чином, і створення крісла, і його використання — все під вашим повним контролем.
У відповідь Слейд мовчить.
— Простіше кажучи, я від самого початку була у вас під ковпаком, відколи ви запустили цю другу часолінію.
— Гадаю, «під ковпаком» — це явне перебільшення…
— Пардон, але хіба ми не на списаній нафтовидобувній платформі серед Тихого океану, яку ви облаштували виключно для мене, чи, може, я чогось іще не знаю?
Слейд піднімає свій келих і допиває шампанське.
— Ви вкрали в мене те, інше життя.
— Гелено…
— Чи була я одружена? Чи мала дітей?
— Ви справді хочете це знати? Яке це зараз має значення? Ні, не були, не мали.
— Ви чудовисько!
Гелена підводиться, підходить до вікна й дивиться крізь скло на тисячу відтінків сірого: океан, близький і далекий, шари хмар і пелена дощу, яку раз за разом жене шквальний вітер.
Останній рік вона дедалі більше почувалася тут бранкою, але сьогодні це відчуття особливо сильне. Пекучі злі сльози котяться по щоках, коли Гелена раптом усвідомлює, що це її самогубні амбіції призвели до такого становища, в якому вона перебуває зараз.
І було все це, найімовірніше, 2018 року…
Що ж, тепер зрозуміло, чому Слейд так поводився, й особливо зрозумілим стає його безапеляційне твердження, що піддослідний мусить пройти через смерть для гострішого сприйняття реактивованого спогаду. Тоді Гелена просто все списала на його авантюризм.
