Єдиний звук у кімнаті — тихий шерех, коли Джулія раз на хвилину перегортає сторінку. Очі в Баррі заплющені, він зараз просто дихає, і коли вона проводить пальцями йому по волоссю, як робила колись, він повертається на бік, приховуючи сльози, що стоять в очах.
Всередині Баррі — тремка протоплазма, і лиш ціною неймовірних зусиль він зберігає душевний спокій. Емоції душать, але Джулія ніби не помічає, як його спина судомно здіймається від ледве стримуваних ридань.
Баррі щойно повернув собі
Він бачив її, чув її голос, торкався її.
Тепер він якось опинився у своїй колишній спальні, біля Джулії, і це вже занадто.
У голові заворушилася страхітна думка: а раптом це психічний розлад?
Йому перехоплює подих…
— Баррі, з тобою все гаразд?
— Так.
— Точно?
— Так.
Вранці Баррі прокидається від світла, що просочується в кімнату крізь завіси. Він лежить біля Джулії, на ньому той самий одяг, що й учора ввечері. Тихо, щоб не розбудити дружину, він вилазить з ліжка та навшпиньки йде коридором до кімнати Меґан. Двері туди зачинено. Баррі легенько прочиняє їх і зазирає у шпарину. Дочка спить, закидавшись купою ковдр. О цій годині в домі така тиша, що навіть чути, як Меґан дихає.
Вона жива. У безпеці. І вона тут, у будинку.
Зараз Баррі та Джулія, вбиті, розчавлені горем, мали тільки приїхати з моргу, провівши в ньому всю ніч.
Образ Меґан на столі (потрощене тіло, вкрите суцільним чорним синцем) ніколи не полишить Баррі, хоча спогад про нього тепер став таким самим примарним, як усі хибні спогади.
Але ось вона, і ось він сам.
З кожною наступною секундою Баррі почувається в цьому тілі дедалі природніше. Уривчаста вервечка спогадів з іншого життя віддаляється, ніби він щойно прокинувся після найдовшого й найстрашнішого кошмару, що тягнувся одинадцять років.
«Бо це кошмар, як не крути», — міркує Баррі.
А те, що зараз, він дедалі більше відчуває як
Баррі тихенько, наче миша, прослизає в кімнату дочки, стає коло ліжка й дивиться на сонну Меґан. Навіть якби він бачив, як зароджується Всесвіт, то й тоді не відчув би глибшого зачудування, радості і всеохопної вдячності, ніж відчуває тепер перед тією незбагненною силою, що наново створила світ для Меґан і для нього.
Проте й холодний жах теж дихає йому в потилицю — від думки, що все може виявитися маною.
Що ця реальність нез’ясовного походження може розсипатися від чийогось дотику.
Баррі блукає оселею, наче привид із минулого життя, наново відкриває місця та речі, які вже майже стерлися з пам’яті.
Ніша у вітальні, де вони ставили ялинку на Різдво. Столик при вході, де Баррі тримав свої речі.
Його улюблене горня для кави.
Стіл з відкидною кришкою в гостьовій, де він сплачував рахунки.
Крісло у вітальні, в якому сидів щонеділі із «Вашингтон Пост» і «Нью-Йорк Таймс» і вставав, лише прочитавши всі газети до останньої шпальти.
Музей спогадів.
Його серце калатає швидше, ніж зазвичай, в одному ритмі з головним болем, що ниє й пульсує десь за очима. Хочеться закурити. Його не тягне, ні — курити він нарешті кинув ще п’ять років тому, після численних безуспішних спроб. Просто, напевне, організм — якому зараз тридцять дев’ять років — фізично потребує дози нікотину.
Баррі заходить на кухню й наливає з крана склянку води. Він стоїть біля раковини та дивиться, як перші барви ранку оживляють задній двір.
Відчинивши шафу праворуч від мийки, Баррі дістає з неї каву, яку тоді пив. Ставить кавник, закидає до посудомийної машини вчорашній посуд, а що не влізло, миє в мийці під краном. Мити посуд вручну було в цьому шлюбі його штатним обов’язком.
Баррі закінчує. Бажання закурити не зникає. Тоді він повертається до столика при вході, видобуває звідти пачку «Кемелу», виходить надвір і кидає цигарки в бак для сміття. Зробивши це, вмощується на ґанку й попиває каву. Може, хоч на ранковому холоді голова проясніє? Цікаво, чи стежить за ним зараз тип, що повернув його сюди? Мабуть, сидить десь на вищому щаблі буття і пасе його, Баррі? Або з якогось позачасся.
У ньому знову оживає страх.
Ану як вирвуть із цієї миті та закинуть назад, у колишнє життя?
Чи дадуть-таки залишитися тут назавжди?
Баррі придушує паніку, що наростає. І каже собі, що не міг він придумати СХП і майбутнє. Надто ювелірна робота, такої навіть його розум детектива не потягне.
Це відбувається насправді.
Це відбувається тепер.
Це
Меґан жива, і вже ніщо не забере її в нього.
Баррі починає говорити вголос, і з усього сказаного ним за все життя ці слова найбільше схожі на молитву:
— Якщо ти зараз чуєш, то, будь ласка, не забирай мене звідси. Я зроблю все, що скажеш.
Однак замість відповіді — світанкова тиша.
