Рекурсія полностью

Кидається в бокс для досліджень, різко тягне люк на себе.

Рід спокійно плаває в капсулі.

Нерухомий, як труп.

Разом зі Слейдом вони витягають його й мокрого кладуть на підлогу.

Роблять йому штучне дихання, а доктор Вілсон каже через інтерком: «Гелено, не марнуйте сил. Минуло забагато часу».

Вона однаково не спиняється, піт заливає очі, Слейд переходить через зал і зникає в кімнаті з кріслом.

Коли він повертається, Гелена вже розуміє марність намагань і більше не рятує Ріда.

Вона забилася в куток і перетравлює той факт, що вони щойно вбили людину, вбили по-справжньому.

Не просто вбили.

Це сталося через неї.

Він опинився тут через її винахід.

Слейд починає роздягатися.

— Що ви робите? — дивується Гелена.

— Хочу все виправити. — Він переводить погляд на скляну панель з однобічною видимістю, що розділяє бокс і апаратну. — Хто-небудь, виведіть її, будь ласка, звідси.

Слейд голий лізе в капсулу, і в цю мить вдираються його підручні.

— Будь ласка, докторко Сміт, ходімо з нами.

Гелена спроквола підводиться і неохоче плентається в апаратну.

Там вона сідає за Сєрґєєм і лікарем Вілсоном, які саме реактивують Слейдів спогад про гоління та поріз.

У голові в неї постійно крутиться одна й та сама думка: «Це неправильно, це неправильно, це неправильно…»

Аж поки раптом…

Вона сидить тут, у конференц-залі, зупиняючи кров з носа серветкою.

Гелена дивиться на Слейда.

Той дивиться на Ріда.

А Рід із зачарованою усмішкою витріщається кудись у порожнечу.

— Ріде? — подає голос Слейд.

Ніякої реакції.

— Ріде, ти мене чуєш?

Той повільно повертає голову до Слейда, кров стікає по губах і крапає на стіл.

— Я помер, — каже він.

— Я знаю. І повернувся в спогад, щоб урятувати…

— І це було найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив у житті.

— Що ж ти бачив? — доправляється Слейд.

— Я бачив… — Рід намагається добрати слів. — Все-все. Бачив геть усе.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, Ріде.

— Кожну мить свого життя. Я нісся тунелем, який був наповнений ними, і це було просто шикарно. І я побачив там один спогад, який зовсім забув. Дуже вишуканий. Я думаю, це мій найперший спогад.

— Про що він? — питає Гелена.

— Мені було два роки, може, три. Я сидів у когось на колінах, на пляжі. Я не міг обернутися, щоб побачити обличчя, але знав, що це мій батько. Ми на Кейп-Мей, на узбережжі в Джерсі, куди раніше їздили на відпочинок. І ще я знав, що за спиною мама, хоч і не бачив її, а трохи далі, у прибійних хвилях, стоїть мій брат Вілл. Пахло океаном, кремом від сонця й кексами, які продавали на набережній. — По його щоках течуть сльози. — Скільки живу, я ще не відчував такої любові. Тиша та спокій. Ти в цілковитій безпеці. Це була ідеальна мить, поки я не…

— Поки що? — питає Слейд.

— Поки я не став тим, ким став. — Рід утирає сльози й дивиться на Слейда. — Не треба було мене рятувати. Не варто було повертати сюди.

— Що ти верзеш?

— Я міг би залишитися навічно в тому спогаді.

Кожен день — одкровення, кожна мить — подарунок.

Просто сидіти за одним столом з дочкою, слухати її розповідь про прожитий день здається Баррі щедрою винагородою.

Як він раніше міг сприймати такі миті як щось самоочевидне?

Він насолоджується кожною миттю: як Меґан пускає очі під лоба у відповідь на його запитання про хлопців чи як загоряється, коли мова заходить про коледжі, куди вона хотіла б вступити.

Часом Баррі пускає сльозу в присутності доньки, але йому неважко пояснити цю сентиментальність: по-перше, Баррі кинув курити, а по-друге, Меґан дорослішала, і йому, як батькові, до цього не байдуже.

Джулію це трохи насторожує. В такі моменти Баррі ловить на собі її уважний погляд. Так дивляться на перекошену картину на стіні.