Двері до кімнати 117 лише прихилені, і Гелена легко відчиняє їх.
За її підрахунками, востаннє вона бачилася з матір’ю п’ять років тому.
Дороті сидить у колісному кріслі, з ковдрою на ногах, і дивиться у вікно на підніжжя Скелястих гір. Напевно, вона помітила Гелену бічним зором, бо повільно повертає голову до дверей.
Гелена усміхається:
— Привіт.
Мати дивиться на неї нерухомим поглядом.
Жодного натяку на те, що вона впізнала дочку.
— Нічого, якщо я зайду?
Мати схиляє голову, і Гелена тлумачить цей порух як згоду. Вона заходить і зачиняє за собою двері.
— Класна в тебе кімнатка, — зауважує Гелена.
У телевізорі з приглушеним звуком увімкнуто канал новин. Фотографії —
Якщо вірити сторінці, що створив на сайті «Керінг бридж»[35] її батько, Дороті привезли в притулок після минулого Різдва, коли вона не вимкнула плиту й мало не спалила кухню.
Гелена сідає біля матері до привіконного круглого столика. На ньому ваза із зів’ялим букетом, стільницю всипано сухими пелюстками й листям.
Мати тендітна, мов та пташка, в передполудневому світлі шкіра на її обличчі видається тоненькою, наче папір. Їй лише шістдесят п’ять, а жінка видається значно старшою. Її сиве волосся стало рідким. Її руки, дотепер напрочуд жіночні та витончені, вкриті пігментними плямами.
— Я — Гелена. Твоя дочка.
Мати дивиться на неї з недовірою.
— У тебе шикарний вид на гори.
— Ти бачила Ненсі? — запитує мати. Голос її зовсім не нагадує колишню Дороті: слова звучать повільно, через силу. Ненсі — старша сестра Дороті. Вона померла під час пологів понад сорок років тому, Гелени ще на світі не було.
— Ні, не бачила, — каже Гелена. — Її давненько вже немає з нами.
Мама обертається до вікна.
Над рівнинами та передгір’ями ясно, а далі, над гірськими вершинами, купчаться чорні хмари.
В Гелени промайнула думка: ця хвороба — якась садистська, з присмаком шизофренії, подорож пам’яттю.
Хворий розум стрибає життєвими спогадами, свято вірячи, що живе в минулому. Він втрачає зв’язок із реальністю і дрейфує в часі.
— Вибач, що мене не було поруч, — каже Гелена. — Але ти не подумай, що це через небажання, я згадую про тебе і про тата щодня. Просто останні кілька років… вони були по-справжньому важкими. Ти єдина людина на світі, якій я можу це відкрити, але в мене був шанс побудувати власне крісло пам’яті. Здається, я колись тобі про це казала. Я збудувала б його для тебе. Мені хотілося зберегти твої спогади. Я думала, що зміню світ. Думала, в мене буде все, про що я мріяла. А вийшов пшик. Я підвела тебе. І багатьох таких, як ти, кого моє крісло могло хоча б частково врятувати від цієї… довбаної хвороби. — Гелена витирає очі. Вона не знає, чи слухає її мати. Можливо, це вже не має значення. — Мамо, я принесла в цей світ велике зло. Я не хотіла, так сталося, і ось тепер я змушена решту свого життя ховатися. Не треба було приїжджати сюди, але… Я мусила побачити тебе востаннє. Мусила сказати тобі все це…
— Сьогодні в горах буде буря, — мовить Дороті, не зводячи очей із чорних хмар.
Гелена робить глибокий тремтливий вдих.
— Еге, схоже, що так.
— Я ходила в ті гори з родиною, на Загублене озеро.
— Я пам’ятаю це. Я була тоді з тобою, мамо.
— Ми купалися в холодній воді, а потім грілися на теплих брилах. А небо було синє-синє, майже фіолетове. На луках цвіли польові квіти. Здається, що зовсім недавно.
Вони замовкають.
Блискавка б’є у пік Лонгс.
Надто далеко, грім до них не долинає.
«Як часто тут буває тато? — думає Гелена. — Мабуть, йому дуже важко».
Вона готова віддати все, щоб побачити його знову.
Гелена збирає всі фотографії та неквапно, одну по одній, показує матері. Водить пальцем по обличчях, називає імена, розповідає різні епізоди з власних спогадів. Спочатку обирає ті, що мали б бути, на її переконання, найважливішими й найціннішими для матері. Але якоїсь миті розуміє, що в кожної людини свій, особистий підхід. Вона може поділитися лише своїм.
І тут стається найдивніше.
Дороті дивиться на неї, і на мить її погляд прояснюється, оживає та стає осмисленим, ніби та жінка, яку завжди знала Гелена, якось пробилася крізь лабіринти деменції та зруйновані міжнейронні зв’язки, щоб хоч на швидкоплинну мить побачити свою дочку.
— Я завжди пишалася тобою, — каже мати.
— Чесно?
— Ти — найкраще, чого я досягла в житті.
Гелена, заливаючись сльозами, обіймає матір.
— Мамо, вибач, що я не змогла врятувати тебе!
Та коли вона розтискає обійми, мить просвітління вже минула.
Гелена дивиться в очі чужої людини.
Одного ранку Баррі прокидається й усвідомлює: сьогодні в Меґан випускний.
Його дочка — відмінниця і виступає з першокласною промовою.
Баррі плаче.
А потім настає осінь, і в будинку, де залишилися тільки він і Джулія, стає дуже тихо.
А якось серед ночі, в ліжку, дружина обертається до нього й запитує:
— Значить, так ти хотів би провести решту свого життя?
