Баррі дивиться на білу вежу в стилі артдеко, з короною зі сталі й скла, і його шлунок стискається в тугий вузол.
— Який поверх? — запитує він.
— Що, вибачте?
— З якого поверху вона стрибнула?
Повз них, виблискуючи маячками й завиваючи сиреною, проноситься швидка. Минає перехрестя й несеться далі.
— Із сорок першого. Схоже, чергове самогубство через СХП.
Баррі паркується на узбіччі та виходить з машини. Він зривається на біг і на ходу тицяє патрульним, що стоять в оточенні, поліційний значок.
Ближче до копів, медиків швидкої та пожежників, що колом обступили чорний «ЛІНКОЛЬН» із по-кіношному зім’ятим дахом, він стишує крок.
Баррі готовий до страхітних наслідків падіння тіла з висоти чотирьохсот футів, але зовнішність Енн Восс Пітерс майже не постраждала від удару. Лише тоненька цівка крові з вух і рота.
Вона лежить горілиць на зім’ятому даху, як у колисці. Ноги схрещені в щиколотках, ліва рука лежить на грудях, підперши долонею підборіддя.
Жінка ніби просто заснула.
Ангел, що впав з небес.
Не сказати, що Баррі забув. Спогади про готель, про власну смерть у капсулі та про повернення у вечір, коли загинула Меґан, завжди були десь на периферії його свідомості — скупчення посірілих спогадів.
Проте було в цих одинадцяти роках щось від сну. Його захопили побутові дрібниці, і без відчутного зв’язку з життям, з якого він був вирваний, було надто просто перенести все, що сталося, в глибини свідомості й пам’яті.
Однак сьогодні вранці, сидячи в кав’ярні на березі Гудзону разом із Джулією та Меґан, у двадцять шостий день її народження, Баррі зі сліпучою ясністю відчуває, що вдруге проживає цей момент.
Усе повертається до нього спалахом кришталево прозорої пам’яті. Він і Джулія сиділи за столиком неподалік від цього місця і фантазували, ким стала б Меґан, якби не загинула. Баррі переконував, що юристкою.
Вони трохи над цим посміялися, згадали, як дочка протаранила машиною гаражні двері, та розійшлися, обмінявшись парою спогадів про сімейний відпочинок у верхів’ях Гудзону.
Тепер дочка сидить навпроти нього, і вперше за тривалий час він ошелешений її присутністю. Самим тим фактом, що вона існує. Відчуття таке саме сильне, як і в перші дні після його повернення до спогаду, коли кожна мить виблискувала, наче Божий дар.
О третій ночі Баррі прокидається від стуку в двері.
Він викочується з ліжка, помалу викараскуючись із укривала сну, хитаючись виходить із кімнати. Його чотирилапий друг Джим-Боб, узятий з притулку для собак, скаженіє під дверима.
Баррі визирає у вічко — і сон наче вітром здуває. У тьмяному коридорному світлі стоїть Джулія. Він одсуває засув, знімає ланцюжок і відчиняє двері. Очі Джулії запухли від плачу, волосся скуйовджене, пальто вдягнуте поверх піжами та припорошене снігом.
— Я дзвонила тобі, — каже Джулія. — Але ти вимкнув телефон.
— Що сталося?
— Можна зайти?
Баррі відступає, і вона заходить у квартиру. Погляд — напружено-несамовитий. Баррі легенько бере Джулію за руку та підводить до дивана.
— Джул, ти мене лякаєш. Щось сталося?
Вона дивиться на нього і тремтить.
— Ти чув про синдром хибної пам’яті?
— Так, чув, а в чому річ?
— Схоже, в мене саме він.
У Баррі всередині все стискається.
— Чому ти так думаєш?
— Прокинулася годину тому. Голова тріщить, перед очима якісь спогади, неначе з іншого життя. Сірі, хаотичні… — Її очі наповнюються слізьми. — І Меґан там мертва — машина збила, коли вона ще вчилася у школі. А ми з тобою розійшлися через рік після аварії. Я вийшла заміж за якогось Ентоні. Все так реально. Ніби я справді через це пройшла. Вчора ми з тобою сиділи в тій самій кав’ярні на річці, але тільки без Меґан. Вона вже одинадцять років як загинула. А зараз прокидаюся — в ліжку я сама, поруч ніякого Ентоні — і розумію, що насправді ми вчора обідали втрьох. І Меґан жива. — Руки Джулії ходором ходять. — Баррі, де тут правда? Які спогади справжні? — Вона от-от зірветься. — Наша дочка жива?
— Так.
— Але ж я пам’ятаю, як ми їздили до моргу. Я бачила її понівечене тіло. Вона загинула. Я все так пам’ятаю, ніби це було вчора. Мене довелося виводити. Я кричала не своїм голосом. А ти це пам’ятаєш чи ні? Це було насправді? Ти пам’ятаєш, як її не стало?
Баррі сидить у трусах на дивані й раптом прозріває, що все це разом складається в якусь кошмарну картину.
Три доби тому Енн Восс Пітерс викинулася з даху По-білдингу. Вчора він обідав з Меґан і Джулією. А звідси витікає, що сьогодні ввечері він був повернений у спогад, коли востаннє бачив дочку живою. Друге настання цієї миті, напевне, й породило всі спогади Джулії про примарну реальність, де загинула Меґан.
— Баррі, я що, втрачаю розум?
І тут його прошибає: якщо є спогади у Джулії, то й у Меґан вони також є.
Він обертається до жінки.
— Нам треба йти.
— Чому?
Баррі підводиться.
— Негайно. Вже.
— Баррі…
— Слухай мене: ти не втрачаєш розуму. Це не божевілля.
— Ти теж пам’ятаєш, що вона загинула?
— Так.
— Як таке може бути?
— Присягаюся, я все поясню, але зараз нам треба їхати до Меґан.
— Чому?
— Тому що вона відчуває те саме, що й ти. Вона згадує свою смерть.
