Він не знає, що їй сказати. Хоча ні. Все він знає. Баррі завжди був переконаний, що їхній шлюб розпався через смерть дочки.
Тільки тепер він готовий визнати, що розлучення було питанням часу. Його друга спроба пройти через шлюб робила цей процес повільнішим і не таким трагічним, та запустила його Меґан, яка виросла і стала торувати свій життєвий шлях.
Так що все Баррі розуміє. Просто не хоче казати цього.
Їхні стосунки проіснували стільки, скільки їм було відміряно, і жодною хвилиною більше.
Мати Баррі помирає точно так само, як він це пам’ятає.
Коли Баррі приходить до бару, Меґан уже сидить там, тягне мартіні й комусь есемесить. Якийсь час він її не бачить, вона для нього — лише одна з ефектних відвідувачок шикарного мангеттенського бару, що прийшли сюди на вечірній коктейль.
— Привіт, Меґс.
Вона кладе телефон екраном вниз, зісковзує зі стільця й обіймає батька дужче, ніж зазвичай, притягує до себе та не поспішає відпускати.
— Як справи? — питає вона.
— Дякую, все чудово.
— Точно?
— Авжеж.
Поки вона із сумнівом вивчає батька, той сідає і робить замовлення: мінералку «Сан-Пеллегріно» й порцію лайма.
— Як робота? — цікавиться Баррі.
Меґан перший рік служить соціальним працівником у громадській організації.
— Шалено клопітно й так само цікаво, але не хочу зараз про роботу.
— Я пишаюся тобою, ти це знаєш?
— Так, ти кажеш мені це щоразу, як бачиш мене. Послухай, мені треба в тебе дещо запитати.
— Ну давай. — Баррі відсьорбує своєї лаймової мінералки.
— У вас уже давно розладналося?
— Навіть не знаю. Трохи є. Можливо, вже не перший рік.
— Ви з мамою не розлучалися через мене?
— Ні.
— Можеш поклястися?
— Клянуся. Я хотів, щоб усе налагодилося. І мама, знаю, теж хотіла. Просто інколи потрібен час, щоб остаточно все побачити. Можливо, саме завдяки тобі ми не бачили, які нещасні, але ніколи не залишалися разом саме через тебе.
— Ти що, плакав?
— Ні.
— Кого ти хочеш надурити?
Меґан — молодчина. Годину тому Баррі у свого адвоката підписав угоду про розлучення, і впродовж місяця, якщо не станеться чогось непередбаченого, суддя підпише ці документи.
Баррі добирався сюди довго і, так, більшу частину шляху справді плакав. Один з величезних плюсів Нью-Йорка — усім до лампочки твій емоційний стан, головне, щоб без крові. Лити сльози привселюдно серед білого дня — тут те саме, що вночі у спальні плакати в подушку.
Можливо, тому, що це нікого не хвилює.
А можливо, і тому, що це місто жорстоке, і кожен його мешканець проходив через щось подібне.
— Як там Макс? — питає Баррі.
— Уже ніяк.
— Що сталося?
— Макс прочитав знамення на стіні.
— Що за знамення?
— «Меґан, Меґан — трудоголічка».
Баррі замовляє собі ще мінералки.
— Ти маєш дуже класний вигляд, — зазначає Меґан.
— Думаєш?
— Ага. Вже з нетерпінням чекаю жалісних історій про твої нові знайомства.
— А я з нетерпінням чекаю, коли вони врешті почнуться.
Меґан сміється, і в мимобіжних рухах її губ Баррі на хвильку знову бачить свою дівчинку. Він нагадує:
— У неділю в тебе день народження.
— Ще пам’ятаю.
— Ми з мамою за старим звичаєм хотіли б десь посидіти з тобою.
— А це не буде дивно з вашого боку?
— Ще й як буде, але ми тільки за, якщо ти нас підтримаєш. Навіщо псувати стосунки?
— Тоді я з вами, — каже Меґан.
— Так?
— Так. Я хочу, щоб усе в нас було добре.
Після посиденьок із Меґан Баррі йде перекусити у свою улюблену піцерію — не бозна-який респектабельний заклад Верхнього Вест-Сайду, неподалік від місця його служби. Забігайлівка — так собі: поганеньке освітлення, місця лише стоячі, барна стійка по всьому периметру, і відвідувачі туляться коло неї, тримаючи в руках масні паперові тарілки з чималими кавалками піци та велетенські келихи з пересолодженими напоями.
П’ятничний вечір, гамірно — чого ще треба?!
Баррі міркує, чи не випити чогось міцного, тоді вирішує, що пиячити одинцем після оформлення розлучення — справа ница, і йде до машини.
Щасливий і схвильований, він їде вулицями свого міста, велике таїнство буття захоплює його. Він сподівається, що в Джулії так само все гаразд. Підписавши документи, він послав їй повідомлення. Написав, що радий їхньому рішенню залишитися друзями і що в разі чого вона завжди зможе звернутися до нього.
І зараз, стоячи в заторі, він перевіряє телефон: чи відповіла Джулія?
Є повідомлення від неї:
«Я рада. Дякую. Навзаєм».
Серце в Баррі повне, як ніколи в житті.
Він дивиться вгору крізь лобове скло. Транспорт не рухається, хоча на світлофорі горить зелене світло. Копи завертають машини, не пропускаючи їх уперед.
Баррі опускає вікно і кричить до найближчого копа:
— Що там коїться?
Той лише махає рукою: їдь, мовляв.
Баррі вмикає ліхтарі на радіаторі та сирену. Реакція не забарилася: до нього підбігає молодий патрульний, винувато каже:
— Вибачте, але нам наказали перекрити вулицю попереду. Повний дурдом.
— Що там сталося?
— У сусідньому кварталі жінка скочила з висотки.
— З якої?
— Он того хмарочоса, бачите?
