Вгорі пропливають вогні тунелю Бруклін — Беттері, Гелена розповідає Баррі, як їй вдалося втекти з нафтової платформи Слейда у свій спогад і потрапити до Канади.
— Я була готова все життя провести в якомусь закутку. Або вбити себе, якщо Слейд нападе на мій слід. Я залишилася сама як палець: мама померла в одинадцятому році, батько — трохи пізніше. А в дві тисячі шістнадцятому стали з’являтися перші повідомлення про нову таємничу хворобу.
— Синдром хибної пам’яті.
— Про СХП ще тільки починали говорити, але я одразу зрозуміла, що це Слейд. Перші два роки, поки я була в бігах, він не міг пам’ятати про час, коли ми разом працювали на платформі. Він думав, я зникла після того, як Чжи Ун прийшов до мене з його пропозицією. А у дві тисячі дев’ятому, в ту ніч, коли я сіла в крісло і втекла, у Слейда з’явилися спогади про мене. Так, хибні спогади, але — зізнаюсь, тут я помилилася з розрахунками — там було досить інформації, щоб він врешті-решт своїми силами створив і крісло, і все, що потрібно для нього. Я приїхала в Нью-Йорк, бо, схоже, епідемія розпочалася саме тут. Я вважала, що Слейд просто в місті збудував нову лабораторію та випробовував крісло на людях. Але відшукати його не змогла… Ми вже майже на місці.
У самісіньких нетрях району Ред-Гук Баррі повільно проїжджає повз низку складів над водою. Гелена показує свій будинок і просить Баррі зупинити машину в темному провулку за п’ять кварталів від нього, між двома переповненими смітниками.
Дощ закінчився.
Надворі тихо, аж нерви гудуть. У повітрі густий сморід від вологого сміття і застояних калюж. З голови не йде образ Меґан: вона лежить на брудному тротуарі перед домом, і її босі ноги визирають з-під мокрого простирадла.
Баррі придушує батьківське горе, відчиняє багажник, хапає дробовик і коробку патронів до нього.
Чверть милі вони йдуть розбитими тротуарами. Баррі напружено вслухається в тишу: чи не почується звук кроків або автомобіля? Однак чути лише віддалений гуркіт вертольотів, що кружляють над містом, та ще низьке гудіння барж, які курсують по Іст-Ривер.
Гелена веде Баррі до непримітних металевих дверей у боковій стіні будівлі, що стоїть над водою. Будівлю досі прикрашає логотип броварні, якій вона колись належала.
Гелена набирає код на дверях, і, коли вони заходять усередину, вмикає світло.
Тут сильно пахне відпрацьованим зерном, а звуки їхніх кроків відлунюють, як у спорожнілому соборі.
Вони проходять повз ряди бродильних чанів з неіржавної сталі, минають заіржавлений резервуар для сусла та рештки наливної лінії.
Здолавши чотири сходових прогони, вони опиняються на просторому горищі з величезними вікнами від підлоги до стелі. З вікон видно річку, Губернаторський острів й окреслений світлом південний край Мангеттену.
Підлога вкрита кабелями й густо всипана друкованими платами.
Під старою цегляною стіною гуде стійка зібраних на замовлення серверів і, схоже, стоїть ще не закінчене крісло — дерев’яна рама зі жмутками голих дротів, які обплутують підніжок, бильця.
На верстаті закріплено щось, віддалено схоже на шолом, обплутаний мішаниною недопаяних дротів.
— Конструюєте своє крісло? — питає Баррі.
— Дещо з інженерних і програмувальницьких робіт я віддаю на аутсорс, але це вже моя третя спроба, тож рука в мене трохи набита, і ще рятують інвестиції. Інформатика не стоїть на місці, тож тепер це не таке дороге задоволення, як тоді, на платформі. Їсти хочете?
— Ні.
— А я голодна як собака.
За серверами видніється маленька кухня, навпроти, під вікном, стоять комод і ліжко. Без чіткого поділу на робочу й житлову зону горище скидається на лабораторію якогось фрикуватого, щоб не сказати божевільного, професора — і хтозна, може, так воно і є.
Баррі ополіскує лице над раковиною у ванній, і коли він виходить, Гелена вже чаклує біля плитки над двома сковорідками.
— Я люблю яєчню по-мексиканськи, — попереджає її Баррі.
— Знаю. А надто — за моїм рецептом. Точніше кажучи, за рецептом моєї мами. Сідайте.
Баррі сідає за столик «Фарміка», і Гелена подає йому тарілку.
Голодним він не почувається, але чудово розуміє, що треба поїсти. Баррі надрізає одне ледь просмажене яйце, і ріденький жовток стікає на квасолю із зеленою сальсою. Баррі відкушує великий шмат. Гелена мала слушність: такої смакоти він ще в житті не їв.
— Тепер я мушу розповісти вам і про те, що ще не сталося, — каже Гелена.
Баррі сидить напроти неї. Щось ледь відчутне в погляді Гелени говорить про те, що вона от-от зірветься.
