Рекурсія полностью

— Він тут уже багато років, — підсумовує Джулія.

Вони стоять і дивляться на це архітектурне диво з назвою Біг-Бенд[36], і несподівано Баррі спадає на думку, що досі мало хто зважав на СХП, поки ішлося про поодинокі випадки зіпсованих життів чужих людей.

Але така подія вплине на всіх мешканців Нью-Йорка та на багатьох за межами міста.

Така подія змінить геть усе.

Скло і сталь західної башти будівлі відбивають прощальні промені вечірнього сонця, і Баррі наповнюють спогади про життя в місті з цією будівлею.

— Я була там нагорі, — каже Меґан, і по щоках її біжать сльози.

Це правда.

— З тобою, та’. То була найсмачніша вечеря в моєму житті.

Коли вона здобула ступінь бакалавра в соціальній галузі, Баррі повів її на вечерю в «Дугу» — ресторан на вершечку хмарочоса, з якого відкривався фантастичний краєвид на парк. Та вабив їх не тільки краєвид: Меґан обожнювала страви Джозефа Гарта — шеф-кухаря цього ресторану. Баррі чудово пам’ятає, як вони підіймалися ліфтом: той рухався спочатку прямовисно, дійшовши до згину — під кутом сорок п’ять градусів, поступово вирівнюючись, а у верхній точці вже горизонтально.

Що довше Баррі дивиться на хмарочос, то більше той здається йому частиною цієї дійсності.

Його дійсності.

Незалежно від того, який сенс вкладати в це слово.

— Та’?

— Що? — Серце Баррі шалено калатає, йому стає зле.

— Ця мить — вона по-справжньому?

Баррі переводить погляд на дочку.

— Не знаю.

За дві години Баррі заходить до дешевого бару в Пекельній Кухні, неподалік від дому Ґвен, і видирається на табурет поруч із нею.

— Ти в нормі? — цікавиться Ґвен.

— А хто зараз у нормі?

— Сьогодні вранці не могла до тебе додзвонитися. Я прокидаюся, а в голові в мене — альтернативна історія нашої дружби. В якій п’ятнадцятирічну Меґан збила машина. Вона жива-здорова, так?

— Я щойно з нею бачився.

— І як вона?

— Чесно? Не знаю. Вночі вона згадала власну смерть.

— Як таке може бути?

Він дожидає, коли їм принесуть випивку, тоді розповідає Ґвен усе, включно з тими неймовірними подіями, які він пережив у кріслі.

— Ти повернувся у спогад? — шепоче Ґвен, впритул нахиляючись до нього.

Хай би яким шампунем Ґвен користувалася, від неї пахне бурбоном «Дика індичка» та порохом. «Невже вона прийшла сюди зі стрільбища», — дивується Баррі. О, коли Ґвен на стрільбищі, там є на що глянути. Ніхто не стріляє так, як вона.

— Так, і тоді я став у ньому жити, але цього разу Меґан жива. Аж донині.

— Ти думаєш, що звідси ростуть ноги в СХП? — запитує Ґвен. — Зміна спогадів заради зміни реальності?

— Я це знаю напевне.

У приглушеному телевізорі над стійкою Баррі бачить фото людини, яку звідкись знає. Попервах він не може пригадати, хто це.

Тоді Баррі читає екранні субтитри.

«ЗНАНИЙ АРХІТЕКТОР АМОР ТОУЛЗ, АВТОР БІГ-БЕНДУ, БУВ ЗНАЙДЕНИЙ МЕРТВИМ У СЕБЕ ВДОМА ГОДИНУ ТОМУ, КОЛИ…»

— Цей Біг-Бенд — він також виник через крісло? — запитує Ґвен.

— Так. Коли я опинився в тому дивному готелі, там сидів один літній добродій. Гадаю, то були його останні години. Я чув, як той чоловік казав, що він архітектор і що, коли повернеться назад у спогад, то займеться створенням будівлі, від якої колись відмовився, а потім гірко шкодував. Він був записаний у крісло на сьогодні, і ось тоді реальність помінялася для нас усіх. Маю підозру, його впорали за порушення правил.

— Яких правил?

— Мене, наприклад, попередили, що я можу тільки краще прожити своє життя. І щоб ніяких ігор із системою. Жодних серйозних змін.

— А ти знаєш, навіщо він дозволяє людям підправити свої життя? Той тип, який створив крісло.

Баррі одним махом допиває своє пиво.

— Не уявляю.

Ґвен цмулить віскі. Музичний автомат замовкнув, і тепер бармен вмикає звук у телевізорі та перемикає канали. Від моменту появи в місті будівлі всюди те саме. На CNN якась «експертка» із СХП розумує про «збій пам’яті», що нібито накрив Мангеттен.

Вона каже: «Якщо спогади ненадійні, якщо минуле і теперішнє можуть просто змінитися без попередження, тоді самі поняття факту й правди зникають. І як нам жити в такому світі? Ось чому ми бачимо таку епідемію самогубств».

— Ти знаєш, де той готель? — доправляється Ґвен.

— Минуло одинадцять років, принаймні у моєму розумінні, але я думаю, що можна спробувати пошукати. Пригадую, він був у центрі міста, то, може, й досі там стоїть.

— Наш розум не створений для існування у світі, де спогади постійно змінюються і впливають на реальність, — каже Ґвен. — А раптом це тільки початок?

У Баррі в кишені штанів вібрує телефон.

— Перепрошую.

Він дістає його, читає есемеску від Меґан:

Він зіскакує зі стільця.

— Що скоїлось? — непокоїться Ґвен.

Баррі кидається до дверей.

Телефон Меґан уперто переадресовує Баррі на голосову пошту, а через появу Біг-Бенду міські вулиці досі забиті.

Дорогою до Нохо він хапає рацію та просить диспетчера прислати найближчий поліційний наряд до Меґан, подивитися, що там.