Якась його частина хоче рвонути туди, вломитися в готель і розстріляти на хрін кожного, хто трапиться, а типа, який посадив його в те крісло, вбити найостаннішим. Це через нього в Меґан закипів мозок. Це через нього вона тепер мертва. Пора кінчати з тим готелем «Спомин».
Утім, набагато ймовірніше, що Баррі впорають ще до того, як він сам когось підстрелить.
Ні, він краще подзвонить до Ґвен, попросить, щоб вона взяла кількох своїх людей, і вони проведуть операцію, як то кажуть, неофіційно. Якщо ж вона наполягатиме на формальностях, що ж, він готовий письмово підтвердити, що є всі підстави для проведення операції. Вони знеструмлять будівлю, з ноктовізорами проникнуть досередини і зачистять поверх за поверхом.
Зрозуміло, що не кожен розум — от узяти ту ж таки Меґан — у змозі осягнути зміну реальності, в якій він існує, а смерть дочки, ставши причиною пожежі, позбавила життя ще трьох людей. Дорогою до Пенсільванського вокзалу Баррі слухав по радіо повідомлення про людей, які сіяли хаос у місті, втративши самовладання через появу Біг-Бенду.
Тут і здорова психіка затьмариться, а нестабільну остаточно перемкне.
Баррі дістає телефон, відкриває контакти, шукає номер Ґвен.
Знайшовши, він готовий натиснути виклик, як раптом хтось вигукує його ім’я.
Він озирається на голос, бачить, що до нього хтось біжить.
— Не дзвоніть! — кричить йому жіночий голос.
Баррі вже запускає руку під куртку, відкидаючи застібку наплічної кобури та міцно стискаючи компактний «глок». Чорт! Напевне вона працює на типа, який створив крісло, а це означає, що вони його бачать.
— Баррі, не стріляйте, ну будь ласка!
Вона сповільнює крок, підіймає руки вгору.
Відкриті долоні порожні.
Вона сторожко наближається. Зросту в ній ледве п’ять футів, на ногах черевики, вдягнута в чорну шкіряну куртку, всіяну краплями дощу.
Густе руде волосся майже доходить до плечей, й воно мокре. Вона чекала на нього під дощем. Доброта, якою світяться її зелені очі, знезброює Баррі, і не тільки це. Дивно, але йому здається, що він знає цю жінку.
— Я знаю, вас відправили в найгірший спогад вашого життя, — каже вона. — Чоловіка, що зробив це, звуть Маркус Слейд. Ця будівля належить йому. І я знаю, що сталося з Меґан недавно. Я дуже співчуваю, Баррі. Я знаю, ви хочете з цим щось зробити…
— Ви працюєте на них?
— Ні.
— Ви телепат?
— Та ні.
— То звідки вам відомо, що зі мною сталося?
— Ви самі розказали.
— Я вас ніколи не бачив.
— Ви сказали це в майбутньому, за чотири місяці.
Баррі опускає пістолет, мозок його закипає.
— Ви користувалися тим кріслом?
Вона дивиться йому в очі, і в її погляді є щось таке, від чого Баррі по спині мурашки пробігають.
— Я створила це крісло.
— Хто ви?
— Гелена Сміт. Якщо ви разом із Ґвен проникнете у Слейдів будинок, це означатиме кінець усьому.
Час — це те, що не дає відбутися всьому одразу.
Жінка з вогняним волоссям бере Баррі за руку й тягне його тротуаром подалі від заїзду до підземного паркінгу.
— Тут небезпечно, — каже вона. — Пройдімося до вашої машини. Пенсільванський вокзал, правильно?
Баррі вириває в неї руку й вирушає в протилежному напрямку.
Жінка кричить йому вслід:
— Ви спостерігали повне сонячне затемнення разом з батьком, стоячи на під’їзній алейці вашого дому в Портленді. А літо проводили в бабусі з дідом на їхній фермі у Нью-Гемпширі. Сиділи в яблуневому саду та тішили себе химерними історіями.
Баррі спиняється та озирається на неї. Вона говорить далі:
— Коли померла мама, ви були спустошені та водночас і вдячні, бо знали час, коли це має статися, і встигли з нею попрощатися як слід. І вона точно бачила, що ви її любите. Бо з батьком було геть інакше, він помер несподівано, коли вам було п’ятнадцять років. Ви й досі часом прокидаєтеся серед ночі з думкою, чи знав він, що ви любите його.
Коли вони підходять до його машини, Баррі вже тремтить усім тілом. Гелена опускається навколішки просто на мокру бруківку та проводить руками по автомобільному днищу.
— Що ви робите? — питає Баррі.
— Перевіряю, чи нема маячка.
Вони ховаються в салон від дощу, Баррі вмикає пічку і чекає, коли прогріється від двигуна повітря, що надходить крізь вентиляційні отвори.
За ті сорок хвилин, поки вони їхали від 50-ї вулиці, Гелена встигла розповісти таку божевільну історію, що Баррі не знав, чи їй вірити. Мовляв, вона ще в попередній реальності на списаній нафтовій платформі цілком випадково створила своє крісло.
— Я стільки всього ще маю вам розповісти, — говорить Гелена, пристібаючись ременем.
— Можна поїхати до мене.
— Там небезпечно. Маркус Слейд про вас знає, знає, де ви живете. Якщо колись у майбутньому він зрозуміє, що ми з вами діємо спільно, він через вас дістанеться до мене. Він зможе скористатися кріслом, щоб повернутися в цей вечір і застукати нас у цю мить. Вам слід забути про лінійне мислення. Ви не уявляєте, на що здатна ця людина.
