Прогін, який з’єднував острів Рузвельта й Квінс, відривається, і Гелена бачить, як нижче за течією тисячофутова секція охопленого вогнем полотна дороги врізається в контейнеровоз, пробиваючи його корпус гострими уламками покручених ферм.
Повітря навіть у квартирі тхне горілими матеріалами, які в принципі не повинні горіти, а від виття сирен сотень автомобілів рятувальних служб можна оглухнути.
Позаду на кухонній стійці починає вібрувати телефон, і в цей момент останні металеві жили вириваються з Мангеттенської вежі, ляскаючи, наче батоги.
Звільнившись з оглушливим стогоном, дворівневий прогін моста летить із висоти сто тридцять футів, пробиваючи бетон на трасі Рузвельта, розмітаючи автомобілі та зрізаючи дерева над річкою.
Міст повільно прошкрябує східну крайку 59-ї та 58-ї вулиць, здирає фасад хмарочоса, який виходить на північний схід, і, ледве розминувшись із будинком, де живе Гелена, сповзає в Іст-Ривер.
Гелена кидається в кухню, хапає телефон:
— Хто запустив крісло?
— Точно не ми, — відповідає Джон.
— Що за бридня! Я щойно пережила смерть у тунелі до Мідтауну, а тепер стою у квартирі, дивлюся, як палає міст.
— Просто приїздіть сюди, мерщій.
— Навіщо?
— Гелено, ми в лайні. По самі вуха.
Двері квартири відчиняються. Всередину влітають Алонсо і Джессіка, їм з носів юшить кров, вигляд в обох очманілий від страху.
Гелена відчуває уповільнення всіх рухів.
Невже починається новий зсув?
Джессіка розтуляє рота:
— Що за чорт…
Гелена сидить на задньому сидінні й дивиться крізь тоноване вікно на північ. Погляд ковзає по Іст-Ривер і далі — до Гарлему, Бронксу.
Не було ніякої смерті в тунелі.
І міст на 59-й вулиці не руйнувався.
Власне кажучи, зараз вони якраз на середині верхнього ярусу того самого мосту 59-ї вулиці, який стоїть цілий-цілісінький.
Принаймні в цей момент.
Джессіка за кермом вигукує:
— О боже!
«Субурбан» різко веде вбік, він виїжджає на сусідню смугу. Алонсо з пасажирського сидіння нахиляється, хапається за кермо та повертає джип на свою смугу.
На їхню смугу просто перед ними виїжджає автобус і змітає три машини, чавить їх об високий роздільний бордюр. Снопи іскор, дощ із битого скла…
Джессіка різко вивертає кермо, джип на хвильку стає на два колеса, і вони ледве розминаються з горою зім’ятого металу.
— Подивіться назад! — кричить Джессіка.
Гелена обертається і бачить, як із гущі міста зносяться масивні стовпи диму.
— Це ж якісь хибні спогади, так? — доправляється Джессіка.
Гелена набирає Шоу, підносить телефон до вуха й думає: «Хтось користується кріслом для зсуву реальності від аварії до аварії».
«Усі лінії перевантажено, будь ласка, спробуйте ще раз».
Алонсо вмикає радіо.
…і вони спинилися на Східній 57-й вулиці. Повітря сперте від диму, у вухах дзвенить.
І знову напад головного болю.
І знову носом іде кров.
Черговий зсув.
Катастрофи в тунелі як не було.
На мості — так само нічого.
Теракт біля Центрального вокзалу теж пішов у небуття.
Залишилися тільки хибні спогади про ті події, що відклалися в її свідомості, як спомини про сни.
Гелена підвелася, поснідала, одягнулася і, як щоранку, разом з Алонсо й Джессікою поїхала на ліфті в підземний паркінг.
Вони повернули на захід, щоб по Східній 57-й вулиці об’їхати міст, і раптом небо розірвалося від сліпучого спалаху, супроводжуваного неймовірним гуркотом, неначе водночас вистрелила тисяча гармат, і звук той зрикошетив від навколишніх будівель.
Одразу виникають затори, і вони зупиняються. Люди стоять на тротуарі та із жахом дивляться на Вежу Трампа, охоплену вогнем і димом.
Нижні десять поверхів просідають, фасад ніби тане, оголюються інтер’єри номерів, схожих на нірки. Верхні поверхи не поруйнувалися, люди з них, наче з кручі, визирають на кратер, який виник на перетині 57-ї вулиці та П’ятої авеню.
Місто завиває сиренами машин, які з’їжджаються до місця катастрофи, Джессіка верещить не своїм голосом:
— Що коїться? Що
Просто перед ними з неба падає людина та врізається в дах таксі.
Ще одна людина пробиває лобове скло машини перед їхнім «субурбаном».
Третя людина пробиває дашок над входом до приватного спортклубу.
«Невже люди вистрибують з вікон, — гарячково міркує Гелена, — бо їхня психіка не може витримати навантаження?»
