— А на що це, по-вашому, схоже? Радже? Ти мені допоможеш? Потрібно картографувати спогад.
Радж, Шоу та Альберт переглядаються, сидячи за столом.
— Гелено, що ви робите? — знову питає Шоу.
— Витягаю нас із халепи.
— Як?
— Джоне, трясця, — скипає Гелена. — Можна просто послухатися? У нас часу кіт наплакав! Я була біля вас, давала поради, грала за вашими правилами. Тепер ваша черга грати за моїми.
Шоу зітхає, здуваючись. Вона чудово розуміє, як це боляче — відмовитися від перспективного крісла! Річ не просто в розчаруванні від утрати наукових і гуманітарних можливостей, які воно могло б принести в ідеальному світі. А в розумінні порочності людства, через яку ми ніколи не дозріємо до володіння такою міццю.
— Гаразд, — киває він нарешті. — Радже, запускай те крісло.
* * *Це перший непідробний смак свободи, який відчула дівчина.
Вона виходить у передвечірню годину з двоповерхового фермерського будинку і залазить у синьо-білий «шевроле сільверадо» 1978 року випуску — єдину машину в їхній родині.
Вона не дуже й сподівалася, що на шістнадцять років — які їй виповнилися два дні тому — батьки подарують їй автомобіль. Вона планує, що наступного літа працюватиме дитячою доглядачкою та рятувальницею на пляжі та заробить грошей на власну машину.
Батьки стоять на ґанку, що трохи просідає, і з гордістю спостерігають, як вона вставляє ключ у замок запалювання.
Мама увічнює цю мить на поляроїді.
Мотор з ревінням оживає, а її дивує порожнеча в салоні.
Ані батька на пасажирському сидінні.
Ані матері між ними.
Тільки вона одна.
Можна слухати музику, що подобається їй, і на такій гучності, яка їй подобається. Вона може поїхати куди завгодно і як завгодно швидко.
Але вона нічого того не робитиме.
Її зухвалий план на перший виїзд: здійснити відчайдушний рейд у сповнені пригод далекі нетрі магазину на заправці, за півтори милі від дому.
Відчуваючи приплив енергії, вона врубає передачу й неквапно розганяє пікап по під’їзній доріжці, вистромивши у вікно ліву руку, щоб помахати батькам.
Путівець перед їхнім будинком порожній.
Вона виїжджає на нього та вмикає радіо. Університетська радіостанція в Боулдері ганяє нову пісню Джорджа Майкла, і вона на повен голос підспівує, пролітаючи повз поля, назустріч майбутньому, що здається близьким, як ніколи. Хтозна, може, воно вже настало.
Удалині з’являються вогні заправки, вона знімає ногу з акселератора і в цю мить відчуває пронизливий біль у голові за очима.
Перед очима все пливе, серце в грудях оглушливо бухкає, і вона ледве не врізається в одну з бензоколонок.
На стоянці перед крамничкою вона глушить двигун і великими пальцями розтирає скроні, щоб заспокоїти пекучий біль, але біль дужчає та дужчає, і вона вже боїться, що її от-от знудить.
А потім стається щось геть неймовірне.
Її права рука тягнеться до кермової колонки та береться за ключ.
— Що за чорт? — промовляє вона.
Бо рука залишилась на місці.
